Домбі і син - Чарльз Діккенс

Містер Турбот уклонився повагом і легесенько потер руки, немов боявся якимсь необережнішим рухом перебити потік конфіденційності містера Домбі.

— Ваші слова прийшлися дуже до речі, — по короткім ваганні мовив містер Домбі, — бо вони правлять за вступ до того, що я збирався вам сказати, і разом з тим нагадують мені, що все те не внесе якихось особливих змін у наші з вами стосунки, хіба що спонукатиме мене до вияву ще більшої довіри, ніж та…

— Якої мене вдостоєно досі, — підказав Турбот, знову вклоняючись. — Я не буду говорити, яка це висока честь для мене, бо такий чоловік, як ви, і сам добре знає, якої великої честі він може вділити при бажанні.

— Місіс Домбі і я, — мовив містер Домбі, з царським самозреченням пускаючи повз вуха цей комплімент, — не з усіх питань додержуємось однакових думок. Ми, по-моєму, й досі не зовсім розуміємо одне одного. Місіс Домбі треба дечого повчитися.

— Місіс Домбі має чимало рідкісних достоїнств і, без сумніву, звикла, щоб нею захоплювалися, — зауважив єлейно-звинний спостерігач щонайменших змін у тоні та погляді містера Домбі. — Але там, де панують любов, свідомість обов’язку та пошана, будь-які непорозуміння, породжені такими причинами, хутко влагоджуються.

Думки містера Домбі мимохіть полинули назад, до обличчя, що дивилось на нього в будуарі його дружини, коли владна рука показувала йому на двері, і, пригадавши той вираз любові, пошани та розуміння обов’язку, що вимальовувався на нім, він виразно відчув, як кров бухнула в його власне обличчя — відчув так само виразно, як пильне око навпроти це бачило.

— Незадовго до смерті місіс Ск’ютон, — сказав він, — ми з місіс Домбі мали невеличку розмову щодо причин мого невдоволення нею, а які вони — можете скласти собі уявлення хоч би по тому, що зайшло між мною й місіс Домбі і чому ви були свідком у той вечір, коли гостювали в нашому… в моєму домі.

— Коли я так шкодував, що був присутній, — мовив усміхнений Турбот. — Пишаючись — як і повинна пишатись людина мого становища — вашою дружньою увагою (хоча не ставлю вам цього в заслугу: ви можете робити що завгодно, нічого не втрачаючи) і знаючи, яка то велика честь для мене — бути представленим місіс Домбі ще до того як її вшановано вашим ім’ям, — я, проте, того вечора, запевняю вас, майже пошкодував, що саме мені припало таке велике щастя.

Те, що хтось — за будь-яких обставин — може шкодувати, що доскочив його ласки та протекції, видавалось містерові Домбі явищем незбагненним; отож, він, докинувши собі гідності, озвався: «Справді? А чого ж це, Турботе?»

— Боюся, — відповів довірчий посередник, — що місіс Домбі, яка ніколи не обдаровувала мене своєю прихильною увагою, — та такому, як я, і не слід сподіватися цього від жінки, гордої зроду, якій гордість так до лиця, — боюсь, що місіс Домбі не зможе вибачити мені мою безвинну участь у тій розмові. Ваше незадоволення, прошу не забувати, — ще далеко не марничка, і відбути його на собі в присутності третьої особи…

— Турботе, — обірвав його містер Домбі,— гадаю, що насамперед ідеться про мене?

— О! Та який може бути тут сумнів? — відповів той з нетерпінням людини, що визнає всім відомий і неспростовний факт.

— Я гадаю, коли йдеться про нас обох, місіс Домбі мусить бути на другому місці, — сказав містер Домбі. — Хіба ні?

— Хіба ні? — повторив Турбот. — А хіба ви не знаєте краще за всіх, що про це й питатись не треба?

— Тоді я сподіваюся, Турботе, — сказав містер Домбі, — коли вам шкода, що потрапили в неласку місіс Домбі, то зможете втішитися тим, що здобули собі мою довіру і добру думку.

— Здається, на моє нещастя, — відповів містер Турбот, — я таки стягнув на себе цю неласку. Місіс Домбі що-небудь казала вам?

— Місіс Домбі, — з холодно-байдужою величністю мовив містер Домбі, — висловлювала різні думки, які я не поділяю і не маю бажання ні обговорювати, ні навіть згадувати. Не так давно, як я уже вам казав, я ознайомив місіс Домбі з деякими моїми поглядами на шанобливість і покору в сімейному житті, які вважав за необхідне відстояти. Мені не пощастило переконати місіс Домбі в конечній потребі негайно змінити, з огляду на це, свою поведінку, задля її ж власного добра й спокою, і задля моєї гідності, і я тоді ж таки повідомив місіс Домбі, що надалі, коли визнаю за необхідне висловити якесь зауваження чи застереження, то перекажу їй свою думку через вас, мого довіреного посередника.

У погляді, яким обіймав його Турбот, з’явилося щось сатанинське, і вдарило у картину над його головою, наче спалах блискавки.

— Так-от, Турботе, — провадив містер Домбі, — кажу вам без тіні вагання: я від свого не відступлюсь. Я не той, з яким можна жартувати. Місіс Домбі повинна збагнути, що моя воля — закон, і що ніяких винятків з правил мого життя я не допускаю. Прошу вас узяти на себе цю місію, доручену мною, і, сподіваюсь, не неприйнятну для вас — попри весь жаль, який ви можете гречно висловити з цього приводу, і за який я вам, від імені місіс Домбі, кажу «спасибі», — і прошу виконати її (у чому я переконаний) так само бездоганно, як і будь-яке інше доручення.

— Ви знаєте, що вам достатньо лише наказати, — відповів містер Турбот.

— Я знаю, — маєстатично кивнув містер Домбі, — що мені достатньо лише наказати. І змушений вдатися до цього. Місіс Домбі, безперечно, жінка цілком достойна й варта…

— Вашого вибору, — докинув Турбот, улесливо вищиривши зуби.

— Може, й так, — поважно ствердив містер Домбі. — Але не видно, щоб місіс Домбі виправдовувала його настільки, наскільки він того заслуговує. В ній сидить непокора, яку треба викоренити, треба перебороти. Місіс Домбі, здається, не розуміє, — з притиском мовив містер Домбі, — що сама думка про опір мені — страховинна і безглузда.

— Ми в Сіті знаємо вас краще, — вкинув Турбот, розтягуючи рот від вуха до вуха.