Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ви знаєте мене краще, — сказав містер Домбі. — Маю надію. Щоправда, задля справедливості треба сказати, що — хоч як це важко узгодити з її подальшою поведінкою (яка не зазнала змін) — коли я, при згаданій мною розмові, довів до відома місіс Домбі, і то в доволі гострих виразах, своє несхвалення й несхитність намірів, то нагінка моя, як бачилось, справила дуже сильне враження. — Містер Домбі прорік ці слова з несказанною гідністю. — Тому хочу просити вас, Турботе, — перекажіть місіс Домбі від мене, що я змушений нагадати їй нашу розмову, бо трохи дивуюся, не бачачи її наслідків. Що змушений наполягати на зміні її поведінки згідно з вимогами, викладеними їй у тій розмові. Що її поведінка не задовольняє мене. Що вона в найвищій мірі незадовільна. І що буду прикро змушений вдатися, за вашим посередництвом, до ще більш неприємних і недвозначних висловлювань, якщо здоровий розум і належні почуття не спонукають її скоритися моїй волі, як то робила перша місіс Домбі і як — смію додати — зробила б усяка інша жінка на її місці.

— Перша місіс Домбі була дуже щаслива, — сказав Турбот.

— Перша місіс ДоМбі мала якнайздоровший розум, — сказав містер Домбі, по-джентльменському поблажливий до померлих, — і цілком відповідні почуття…

— А міс Домбі схожа на свою матір? Як ви думаєте? — спитав Турбот.

Обличчя містера Домбі враз спохмурніло. Його довірений посередник не зводив з нього проникливих очей.

— Я зачепив болючу тему, — сказав він м’яким, вибачливим тоном, що зовсім не пасував до його гострого погляду. — Даруйте мені, прошу вас. Я за своєю цікавістю забув, з якими спогадами це пов’язано. Вибачте, прошу вас.

Та що б він не говорив, його гострі очі так само пильно вивчали похилене обличчя містера Домбі, по чому знов переможно блиснули на картину, немов запрошуючи її подивитися, як йому ще раз вдалося розкрутити свого патрона і що зараз буде.

— Турботе, — мовив містер Домбі, блукаючи очима по столу; голос його дещо змінився, заквапився, губи побіліли. — Тут нічого перепрошувати. Ви помиляєтесь. Це не пов’язане з якимись спогадами, як ви думаєте, а з тим, що ми говорили. Я не схвалюю ставлення місіс Домбі до моєї дочки.

— Вибачте, — сказав містер Турбот, — я не зовсім розумію.

— То зрозумійте, — відповів містер Домбі, — що ви можете — ні, мусите — висловити це місіс Домбі, як мій категоричний протест. Прошу сказати їй, що її відверта прихильність до моєї дочки мені неприємна. На це можуть звернути увагу. Це може привести до того, що люди почнуть порівнювати ставлення місіс Домбі до моєї дочки зі ставленням місіс Домбі до мене. Будьте ласкаві сказати місіс Домбі, що я не хочу цього і сподіваюся, що вона негайно вволить моє бажання. Може, місіс Домбі робить це щиро; може, це просто примха; може, це робиться, аби допекти мені, — не знаю, але, хай там що, я цього не хочу. Якщо це у місіс Домбі щиро, то тим охочіш вона повинна уступити, бо такою відвертою демонстрацією робить погану послугу моїй дочці. Якщо в моєї дружини є ще якісь почуття зверх і понад належної їй покірності мені, то вона може, гадаю, виявляти їх до кого завгодно; але хай насамперед виявить покору мені! Турботе, — містер Домбі притлумив свій незвичний запал і заговорив тоном, більше схожим на той, яким він звичайно утверджував свою велич, — прошу вас не оминути цього питання, і не злегковажити його, тільки вважати за вельми важливий пункт моєї інструкції.

Містер Турбот кивнув головою, підвівся з-за столу і, замислившись, став перед каміном, приклавши до гладенького підборіддя руку; поглянув згори на містера Домбі зі злісним, наполовину людським, наполовину звірячим лукавством, яке можна примітити в деяких монастирських скульптур та потвор, що оздоблюють ринви Містер Домбі, потрохи повертаючи собі самовладання, а чи охолоджуючи свої емоції усвідомленням того, як високо він себе поставив, поволі набирався звичної бундючності й сидів мовчки, дивлячись на папугу, що вигойдувалась у своїм кільці-обручці.

— Перепрошую, — сказав Турбот, ухопивши раптом свого стільця і сідаючи навпроти містера Домбі, — але я все ж не розумію. Місіс Домбі знає, що ви можете зробити мене виразником вашого невдоволення?

— Так, — ствердив містер Домбі. — Я сказав їй.

— Добре, — похапцем мовив Турбот, — але чому?

— Чому? — не без вагання повторив містер Домбі. — Тому що я їй сказав.

— Ну, так! — вигукнув Турбот. — Але навіщо ви це сказали? Бачите, — провадив він, осміхаючись, і обережно, наче кіт, що не випустив ще пазурів, поклав свою оксамитну долоню на руку містерові Домбі,— якщо я до кінця зрозумію ваші думки, то, певне, буду вам корисніший і матиму щастя справді прислужитись вам. Здається, я їх розумію. Я не маю честі тішитись прихильністю місіс Домбі. Людина мого становища і не має підстав розраховувати на це, але ж факт, що я не користуюся її симпатією?

— Мабуть, так, — сказав містер Домбі.

— Отже, — вів далі Турбот, — те, що ви виражатимете своє невдоволення через моє посередництво, буде цій леді особливо неприємним?

— Мені здається, — з гордовитою стриманістю, але і з певним зніяковінням мовив містер Домбі, — що погляди місіс Домбі не мають жодного значення, і цю справу вирішуємо тільки ми, Турботе. Але, може, ви й маєте слушність.

— І — прошу вибачення, — казав далі Турбот, — чи не помиляюся я, гадаючи, що ви вбачаєте в цьому спосіб приборкати гордощі місіс Домбі, — вживаю цього слова, говорячи про рису характеру, яка, коли її тримати в належних рамках, красить і ще більш ушляхетнює даму, настільки удатну вродою й талантами, — і не те щоб покарати, а просто схилити до покори, якої ви цілком природно і по праву вимагаєте?

— Я, як ви знаєте, Турботе, не звик, — відповів містер Домбі, — аж так докладно пояснювати мотиви, чому я вважав за відповідне вибрати ту чи іншу лінію поведінки, але й спростовувати ваші слова не буду. Якщо у вас є якісь серйозні заперечення, то це зовсім інша річ, і вам досить лише заявити про це. Тільки, признаюсь, я ніколи не думав, що будь-яке доручення, довірене мною,