Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Дозвольте, дорогенька міс Фло, — сказала Сюзанна, — я ще раз піду спитаюся, як там ваш татко, я знаю, як ви переживаєте, дозвольте, я ще раз піду і сама до нього постукаю.
— Ні, ні, — відказала Флоренс, — йди спати. Довідаємося завтра вранці. Я сама спитаюся. Мама, напевне, була там, — Флоренс зашарілася, бо сама не вірила цьому, — чи, може, зараз там є. На добраніч!
Сюзанна була занадто зворушена, щоб висловлювати свою особисту думку про можливість перебування місіс Домбі в ролі сиділки біля її чоловіка, і мовчки вийшла. Флоренс, залишившись сама, схилила голову на руки, як це часто бувало за давніх часів, і дала волю сльозам. Болюче усвідомлення того, що в домі немає щастя й злагоди, рештки і досі плеканої нею надії (коли це ще можна було назвати надією), що вона таки прихилить колись до себе батькове серце, сумніви і страхи, що кидали її то до батька, то до Едіт, туга, з якою її непорочна душа линула до обох, глибоке розчарування й жаль, що ось чим обернулися її колись такі райдужні сподівання, — все те гнобило їй серце, і сльози текли дедалі рясніші. Її мати й брат в могилі, батько нечулий до неї, Едіт ворогує з батьком і цурається його, хоч любить її, і взаємно… здавалось, її любов ніколи не буде щаслива, ніколи не знайде собі пристановища. Цю непевну думку вона швидко відігнала, але ті думки, що породили її, були надто реальні й певні, щоб від них відмахнутися, і сповнили ніч розпукою.
Серед усіх цих думок, що снувалися їй сю ніч, маячів — як маячів і весь день — образ її батька, покаліченого, стражденного, покинутого тими, хто мав би бути найближче, приреченого скніти довгі години в самотині своєї кімнати. Від жахливої думки, хоч і не нової для неї, — що він помре, не побачивши її, не вимовивши її імені, Флоренс аж руками сплеснула й затремтіла всім тілом. І наступне, що майнуло в сум’ятті, знову прошивши дрожем, — піти до нього: прокрастися, як тоді, до його дверей, і рискнути ще раз.
Вона підкралася до своїх дверей і прислухалась. У домі було тихо, ніде не світилося. Ох, як давно це було, коли вона ночами ходила на прощу до його дверей! Ох, як давно була та ніч, коли вона ввійшла-таки, а він випровадив її назад!
З тим же калатливим серцем, що й у тодішнього дівчатка, навіть з тією ж дитячою боязню в очах і з так само розсипаним по плечах волоссям, Флоренс, така ж чужа власному батькові в цвіті юних літ, як і в літа дитинства, тихенько, наслухаючи на кожному кроці, спустилася сходами до його кімнати. Ніхто ніде не ворухнувся. Двері, задля доступу повітря, стояли відхилені, а всередині було так тихо, що вона чула, як потріскує вугілля в каміні і цокає годинник.
Вона зазирнула всередину. У першій кімнаті, в кріслі перед каміном, міцно спала закутана в плед економка. Двері до наступної кімнати були причинені, і загороджені параванам, але в кімнаті горіла свічка, що освітлювала край його ліжка. Скрізь панувала така тиша, що з віддиху його чути було — він спить. Тому вона насмілилася зайти за параван й зазирнула в спальню.
Вздрівши батькове обличчя, вона так стерялася, ніби й не сподівалася його тут побачити. Прикипіла до підлоги, нездатна зрушити з місця, навіть якби він прокинувся.
Чоло його перетинав поріз, і йому змочували голову, бо волосся було скуйовджене і мокре. Забинтована рука звисала з ліжка, і сам вік був дуже блідий. Та не через це, кинувши на нього оком і пересвідчившись, що він спокійно спить, прикипіла на місці Флоренс. В його обличчі було щось зовсім інше, і зовсім нове для неї, що надавало йому такого урочистого вигляду.
Ніколи за свого життя не бачила вона цього обличчя, не скованого — а може, то їй лише здавалося — її присутністю.
Ніколи за свого життя не бачила вона цього обличчя, щоб не відчути, як гасне її надія, щоб не потупити боязких очей перед його твердою, нечулою, неприступною строгістю. Вперше вона побачила його без хмар, що затьмарювали її дитинство. На нім лежала тиха, миротворча ніч. Можна було подумати, що він заснув, благословляючи її.
Прокинься, недобрий батьку! Прокинься, хмура людино! Час летить. Гнівним кроком надходить твоя година. Прокинься!
Обличчя лишалося незмінним, і, дивлячись на цей незворушний спокій повними благоговіння очима, вона пригадала й інші обличчя — тих, котрі вже відійшли. Так виглядали вони; так виглядатиме й він колись, і вона, його заплакана дитина, лиш не знати коли; і весь цей світ любові, ненависті й байдужості довкола! Коли ж прийде ця хвиля, йому не буде важче від того, що вона зараз зробить, зате їй буде хоч трішечки легше.
Вона підкралася до ліжка, затримуючи подих, схилилася над ним, обережно поцілувала в обличчя, на мить притулила до нього своє й, не насмілюючись доторкнутися, огорнула рукою його голову на подушці.
Прокинься, рокована людино, поки вона поруч! Час летить. Гнівним кроком надходить твоя година, — її нога вже ступила у дім. Прокинься!
Вона молилася подумки, благаючи бога благословити її батька й пом’якшити, коли можна, його серце, а коли не можна, дарувати йому, якщо він завинив та простити їй цю молитву, що здавалася ледь не блюзнірством. Помолившись і оглядаючись на нього сліпими від сліз очима, вона тихенько вислизнула з його спальні, пройшла у кімнату і зникла.
Нехай він спить тепер. Нехай спить, поки спиться. Але нехай шукає очима ту тендітну постать, коли прокинеться, і знайде її коло себе, як прийде його година!
Важко й скорботно було на серці Флоренс, коли вона бралася сходами нагору. Тиша в домі стала іще гнітючіша. На соннім обличчі її батька цієї глухої ночі злились воєдино урочість життя і смерті. Від того, що вона вчинила криючись і мовчки, сама ніч здавалася скритною, мовчкуватою і зловісною. Вона не хотіла, майже не могла повернутись до себе в кімнату і, ступивши в одну з віталень, куди крізь жалюзі прозирав захмарений місяць, глянула на безлюдну вулицю.
Сумно