Домбі і син - Чарльз Діккенс

а юнак при комірчику, краватці й годиннику. Все ж цей Бісерстон, що народився під якоюсь зловісною бенгальською зіркою, весь закаляний чорнилом, а його словник від постійного вжитку так спух, що не хоче закриватись і позіхає, ніби й справді втомився від безконечних приставань. Позіхає і його власник Бісерстон, якого доктор Блімбер вирощує під найвищим тиском, тільки в позіху Бісерстона є щось злосливо-недобре, — чули навіть, як він казав, що хотів би допасти старого Блімбера в Індії. А там його миттю кілька його (Бісерстонових) кулі затягли б у пущу й віддали за жертву тугам; так що хай начувається.

Брігс усе ще довбе граніт науки, — так само і Тозер, і Джонсон, і вся решта; причому старші школярі здебільшого вправляються — і вельми ретельно — в забуванні того, що вивчили, коли були молодші. Все такі ж чемні й бліді, як і завжди, і серед них усе ще тяжко трудиться кощаворукий, щетиноголовий містер Пастир, Б. Г. Н., — зараз його катеринка затялася на Геродоті, а інші валки лежать на полиці напохваті.

Візит незалежного Тутса збурив навіть цих поважних юних джентльменів: на нього дивляться з побожністю, як на людину, що переступила Рубікон і зареклася повертати назад, крадькома перешіптуються про крій його костюма та про його коштовні оздоби. Жовчний Бісерстон, якого не було тут за часів Тутса, удає перед молодшими учнями, ніби той його не цікавить, каже, що йому краще знати і що хотів би бачити, як він з’явиться з отими цяцьками в Бенгалії, де в Бісерстонової мами є смарагд; що належить йому і походить з ослінчика для ніг одного раджі. Отак!

Зачудування викликає й поява Флоренс, в яку негайно ж знову закохуються всі молоді джентльмени, опріч того ж таки жовчного Бісерстона, який не хоче закохуватись із духу противенства. Всіх проймають чорні заздрощі до Тутса, і Брігс висловлює думку, що, зрештою, не такий-то вже він і дорослий. Та цю обмову тут же зводить нанівець сам містер Тутс, голосно вітаючись з містером Пастирем, Б. Г. Н.: «Як ся маєш, Пастире?» — і запрошуючи його пообідати з ним сьогодні, в Бедфордському готелі, — після такого подвижництва Тутс міг би, якби хотів, оголосити себе таким же дорослим і зрілим, як Томас Парр, і не почув би заперечень.

Всі потискають один одному руки, вклоняються, кожен юний джентльмен прагне витіснити містера Тутса з поля симпатій міс Домбі; а після того як містер Тутс пом’янув хихотінням свою колишню парту, Флоренс і він виходять разом із місіс Блімбер та Корнеліею, і чують, як доктор Блімбер, виходячи останнім та зачиняючи двері, каже: «Джентльмени, поновімо наші заняття». Бо доктор у шепоті хвиль чує лиш це, і мало що іншого, і чує це протягом усього свого життя.

Потім Флоренс відлучається нишком і в супроводі місіс Блімбер та Корнелії йде нагору до старої спальні, а містер Тутс, відчуваючи, що він, як і будь-хто інший, буде там зайвий, стоїть під кабінетом, розмовляючи з доктором чи, радше, слухаючи, що йому говорить доктор, і дивується, чого цей кабінет здавався йому колись святилищем, а доктор, що своїми крученими ногами нагадував священний рояль, — страшним чоловіком. Флоренс незабаром повертається й починає прощатись; прощається й містер Тутс; і Діоген, що ввесь час немилосердно дрочив підсліпуватого молодика, стрілою вилітає з дверей і з радісним, задирливим гавкотінням мчить униз до берега, а Мелія та інші служниці з докторової господу визирають у вікно на горішнім поверсі і сміються: «Оце так Тутс!» — і кажуть про міс Домбі: «Правда, вона схожа на свого брата, тільки гарніша?».

Містер Тутс, що побачив був сльози на лиці Флоренс, коли вона повернулася зі спальні, тепер у розпачі й тривозі, і кається, що запропонував їй цей візит. Та скоро заспокоюється, бо Флоренс каже, що їй було там дуже приємно, і досить весело ділиться з ним своїми враженнями, поки вони крокують берегом моря. Голоси хвиль та її ніжний голос настільки полонять містера Тутса, що, коли біля будинку містера Домбі приходить пора прощатися, він не має вже й крикти волі, а коли Флоренс подає йому руку, не має сили пустити її.

— Вибачте, міс Домбі, — сумно лепече містер Тутс, — але якби ви дозволили щоб… щоб…

Усміхнено-невинний погляд Флоренс відбирає йому мову.

— Якби ви дозволили, щоб… якби не мали це за зухвальство, міс Домбі, щоб я… так, без ніяких підстав… міг, знаєте, сподіватися.

Флоренс запитливо дивиться на нього.

— Міс Домбі, — каже містер Тутс, відчуваючи, що настав слушний час, — я так обожнюю вас, що, далебі, не знаю, що робити з собою. Я найнещасніше створіння на світі. Якби ми з вами були не на розі вулиці, я на колінах просив би, благав би вас, — так, без усяких підстав, — тільки дозвольте надіятись, що я можу… можу вважати за можливе, що ви…

— Ой, не треба, прошу вас! — скрикує прикро вражена, стривожена Флоренс. — Ради бога, не треба, містере Тутсе. Перестаньте, будь ласка. Не кажіть нічого більше. Не кажіть нічого, пожалійте мене хоч трохи.

Містер Тутс страшенно стерявся й навіть рота роззявив.

— Ви були такі ласкаві до мене, — каже Флоренс, — і я така вам вдячна, я маю стільки підстав, щоб любити вас як доброго друга і так вас люблю, — тут її простодушне личко всміхається йому наймилішою, найчеснішою в світі усмішкою, — що я більше ніж певна — ви просто хочете сказати мені «до побачення».

— Звичайно, міс Домбі, — каже містер Тутс. — Я… я… саме це я й хочу сказати. Та це пусте.

— До побачення! — гукає Флоренс.

— До побачення, міс Домбі! — лепече містер Тутс. — Сподіваюся, ви нічого такого не подумаєте. Це… це пусте, дякую вам. Абсолютно пусте.

Бідолашний містер Тутс в розпуці повертається до свого готелю, замикається в своєму номері, кидається на ліжко й лежить там довгий час — немов те все було аж ніяк не пустим. Але ось приходить запрошений на обід містер Пастир, бакалавр гуманітарних наук, і це дуже добре, бо інакше невідомо, коли б Тутс узагалі підвівся. А так він мусить устати, щоб прийняти Пастира як гостинний господар.