Домбі і син - Чарльз Діккенс

Подавши такі цінні відомості, майор, — котрий, поза всіма іншими притаманними йому чи бажаними якостями, що їх передбачала «давня, достеменно англійська» класифікація, досі ніким остаточно не затверджена, і справді мав давню, достеменно блакитну кров, — інакше чого б він так синів, — поніс до клубу свої рачачі очі разом з апоплексією і пирхав там цілий день.

А Клеопатра — іноді оприсклива, іноді погідна, іноді оспала, іноді бадьора, але завжди юна — того ж таки вечора добулася Брайтона, розсипалася, як звичайно, на частки, й була занесена до ліжка, біля якого чиясь похмура фантазія могла б добачити могутніший скелет, ніж покоївчин, що пантрував при рожевих запонах, приставлених сюди для скрашування Клеопатри.

На нараді найвищих медичних авторитетів було вирішено, що вона щодня повинна кататись у колясі і, коли зможе, ходити пішки. Едіт була готова супроводити її — завжди була готова супроводити її, механічно-уважна й незворушно прекрасна, як завжди, — і вони виїздили тільки вдвох, бо відтоді як матері погіршало, Едіт почувала себе ніяково в присутності Флоренс і, поцілувавши дівчину, сказала їй, що воліє бути з матір’ю наодинці.

Одного дня місіс Ск’ютон перебувала в тому примхливому, прискіпливому, ревнивому настрої, що почав проявлятися в неї після першого удару. Спочатку вона сиділа в колясі, мовчки придивляючись до Едіт, а потім ухопила її руку й гаряче поцілувала. Рука та ані потяглася до неї, ані шарпнулась — просто не опиралася, коли її взяли, а коли пустили, впала, наче нежива, назад на коліна. Тут місіс Ск’ютон почала пхинькати та хлипати, примовляючи, якою чудовою матір’ю вона була, а як нею нехтують. Скарги ці вона поновляла час од часу, навіть тоді, як, висівши з екіпажа, кульгала пішки, спираючись одною рукою на Візерса, другою на ціпок; Едіт ішла збоку, а коляса на невеличкій відстані повільно їхала слідом.

Був хмарний, вітряний день. Вони йшли плоскогір’ям, серед вапнякових горбів, де між ними і небом не було нічого, крім голої землі. Мати, знаходячи розраду в монотонності своїх нарікань, раз у раз голосила тихенько, а її поставна дочка поволі крокувала поруч, коли це віддалік, на темному пагорбі перед ними з’явилися ще дві постаті — настільки карикатурна подоба їхніх власних, що Едіт зупинилася.

Майже в ту ж мить зупинились і постаті. Та, що видалась Едіт потворним двійником її матері, тлумачила щось другій, показуючи на них. Перша ніби хотіла завернути назад, але друга — яка так нагадувала Едіт її саму, що їй замлоїло і навіть стало лячно, — рушила вперед, і тоді обоє пішли попліч.

Більшість усіх цих спостережень Едіт зробила, йдучи їм назустріч, бо спинилась була тільки на мить. А підходячи, спостерегла, що вдягнені вони бідно, як волоцюжниці, що молодша несе якесь плетіння, чи щось подібне, на продаж, а стара шкандибає з порожніми руками.

Хоч як різнилися вони вбранням, вродою і станом — вона і та молодша, — проте Едіт мимоволі порівнювала її з собою. Може, в її обличчі Едіт побачила те, що таїла у власній душі, тільки не подавала знаку. В усякому разі, коли жінка, підходячи, відповіла їй поглядом на погляд, не зводячи з неї блискучих очей, явно маючи в зовнішності й поставі щось від неї самої, та ще й, здається, думаючи те саме, що й вона, Едіт відчула, як її обсипає морозом, немов день ще дужче спохмурнів, а вітер похолоднішав.

Нарешті вони зійшлися. Стара, нахабно простигши руку, пристала, аби вижебрати щось у місіс Ск’ютон. Молодша теж зупинилася й стала перед Едіт віч у віч.

— Що ви продаєте? — спитала Едіт.

— Тільки це, — навіть не глянувши на них, виставила свій крам жінка. — Себе я давно вже продала.

— Не вірте їй, пані, — прокрякала стара до місіс Ск’ютон. — Не вірте тому, що вона каже. Вона любить таке балакати. Це моя невдячна красунечка дочка. Я, пані, від неї самі докори маю в подяку за те, що зробила для неї. Гляньте-но, пані, як вона очима їсть свою бідну стареньку матір.

Поки місіс Ск’ютон тремтячою рукою видобувала гаманця і гарячково вишпортувала з нього монети, що їх пожадливо виглядала друга стара, — обидві з трухлявості й поспіху мало не стукалися головами, — Едіт озвалася.

— Я вас бачила, — звернулася вона до старої, — колись.

— Так, пані, — вклонилася та. — В Уоріку. Тоді вранці, на алеї. Коли ви нічого дати мені не хотіли. А от джентльмен, той дав. О, хай буде благословен, хай буде благословен! — проплямкала стара, здійнявши вгору кощаву руку й страхітно вищирившись на дочку.

— І не думай стримувати мене, Едіт, — сердито сказала місіс Ск’ютон, передбачаючи заперечення з її боку. — Ти в цьому не розумієшся. Нічого мене відраджувати. Я певна, що це прекрасна жінка і добра мати.

— Так, пані, так, — зацокотіла стара, витягуючи захланну руку. — Дякую, пані. Хай вас бог благословить, пані! Ще шість пенсиків, пані хороша, — ви-бо теж добра мати.

— І теж тої вдячності не маю, хороше ви моє, стареньке створіння, не маю ніколи, запевняю вас, — захлипала місіс Ск’ютон. — Ось, нате! І потиснім одна одній руки. Ви — дуже хороше стареньке створіння, повне… як його там… і всього іншого. Ви — сама чулість і так далі, — правда?

— О, звичайно, пані.

— Так, я цього певна. От і він такий, оте шляхетне створіння, Гренджбі. Мушу ще раз потиснути вашу руку. А тепер, знаєте, можете йти; а ви, я сподіваюся, — удалась вона до дочки, — виявите більше вдячності, і природного… як його там… і все решту — мені імена ніколи голови не трималися, — бо нема в світі кращої матері, ніж оце хороше, стареньке створіння. Ходім, Едіт!

І румовище Клеопатри потряслося далі, хлипаючи й витираючи очі обережно, щоб не стерти сусідні рум’янці, а стара пошкандибала в інший бік, мнучи щелепами й підраховуючи гроші. Едіт і та, молодша, не обмінялися більше ні словом, ні жестом, але ввесь цей час ні на хвильку не зводили одна з одної очей. Так і