Домбі і син - Чарльз Діккенс
Вона вже раніше змінила позу і тепер сиділа, — все так само пильно дивлячись на нього, — крутячи браслет на руці, — крутила не легким, по-жіночому лагідним рухом, а тиснула й обертала ним так, що на тендітній білій шкірі заяріла червона смуга.
— Я помітив, мадам, — сказав містер Домбі, — і це буде останнє з того, що я вважав за необхідне сказати вам сьогодні, — я помітив, що згадка про містера Турбота хвилину тому справила на вас особливе враження. Коли мені в присутності цієї довіреної особи трапилося зробити вам зауваження щодо того, як ви приймаєте моїх гостей, вам було завгодно протестувати проти його присутності. Вам доведеться погамувати ваші протести, мадам, і миритися з його присутністю у — цілком можливо — багатьох подібних випадках, хіба що заживете той лік, який у ваших руках, — не давати мені приводу до зауважень. Містер Турбот, — мовив містер Домбі, котрий після збентеження, якому був свідком, гідно оцінив отакий спосіб упокорення гордовитої дружини і, можливо, був не проти продемонструвати згаданому джентльменові свою владу в новому, безпрограшному аспекті, — містер Турбот — мій повірник, місіс Домбі, і може бути й вашим повірником. Сподіваюся, місіс Домбі, — додав він через кілька секунд, протягом яких його дедалі ростуча пиха вдосконалювала цю думку, — мені ніколи не доведеться переказувати вам якісь зауваження чи побажання через містера Турбота, але оскільки встрявати в часті дріб’язкові суперечки з жінкою, котрій я зробив найбільшу, яку лиш міг, честь, було б, з огляду на мої становище й репутацію, приниженням для мене, то я, при нагоді, не вагаючись, удамся до його посередництва.
«Тепер, — подумав він, підводячись, зрослий у почутті моральної величі і непохитніший, непроникливіший, ніж будь-коли, — вона знає мене й мою рішучість».
Рука, що затискала браслет, важко лягла вже на груди, але вираз обличчя Едіт не змінився, коли, не спускаючи з нього очей, вона тихо сказала:
— Заждіть! Бога ради! Я маю поговорити з вами.
Чому вона мовчала досі? І що за боротьба точилася в ній, не даючи їй говорити ще кілька наступних хвилин, в які, силою волі надавши обличчю нерухомості статуї, вона дивилася на чоловіка без покори чи непокори, без приязні чи ненависті, без гордощів чи приниженості — просто уважним, пильним поглядом.
— Хіба я колись заохочувала вас шукати моєї руки? Хіба я вас зваблювала? Хіба, поки ви залицялися до мене, я була люб’язніша до вас, ніж по одруженні? Хіба я була інакша колись, ніж тепер?
— Заходити в такі розмови — річ абсолютно непотрібна, мадам, — сказав містер Домбі.
— Може, ви гадали, що я вас люблю? Чи знали ви, що я вас не люблю? Та чи ви, чоловіче, думали коли-небудь про моє серце чи про те, щоб завоювати цей непотріб? Хіба, коли вкладалася наша угода, був бодай натяк на це? З чийого боку — з мого чи з вашого?
— Всі ці питання, мадам, — сказав містер Домбі, — цілком зайві.
Перетнувши йому дорогу до дверей, вона випросталася перед ним у всій своїй величі, так само пильно дивлячись на нього.
— Ви відповідаєте на кожне з них. Відповідаєте, бачу, ще до того, як я їх ставлю. Та й не можете інакше — ви ж бо знаєте сумну правду не гірше за мене. А тепер скажіть — коли б я любила вас до самозабуття, чи могла б я віддати вам більше, ніж усю мою волю, все моє єство, як ви оце вимагали? Якби серце моє було чисте й незаймане, а ви були його кумиром — чи могли б ви чекати більшого, володіти чимось іще?
— Імовірно ні, мадам, — холодно відказав він.
— Ви ж знаєте, що в мене це зовсім не так. Ви бачите, як я на вас дивлюся, і можете вичитати в моїм обличчі, яким почуттям до вас воно дихає. — Жодного поруху губ, жодної іскри в карих очах, тільки той самий прискіпливий, пильний погляд супроводив її слова. — Ви знаєте моє минуле. Ви згадали про мою матір. Невже ви думаєте, що зумієте принизити, зігнути, зламати мене, домігшися послуху й покори?
Містер Домбі посміхнувся так, ніби його питали, чи може він дістати десять тисяч фунтів.
— Якщо зараз відбувається щось незвичайне, — мовила вона, провівши рукою перед очима, що ні на мить не схитнулись у своєму незрушному — і тільки — погляді, — бо тут, знаю, діється щось незвичайне, — вона піднесла руку, що лежала в неї на грудях, і важко опустила назад, — то це тому, що прохання, з яким я хочу звернутися до вас, теж незвичайне. Так, — поквапилась вона відповісти на запитання, що позначилось йому на обличчі, — я хочу звернутися до вас з проханням.
Містер Домбі поблажливо опустив підборіддя, захрумтівши накрохмаленою хусткою, сів на софу неподалік і наготувався слухати.
— Коли ви повірите, що я зараз в такому стані…— Містерові Домбі здалось, ніби в очах її блиснули сльози, і він із утіхою подумав, що довів її до плачу, хоча жодна сльозинка не скотилася їй на щоку, і погляд був такий же нерухомий, — в такому стані, аж мені самій не віриться, що я кажу все це тому, хто доводиться мені чоловіком, — і передовсім вам, — ви тоді, може, прислухаєтесь до моїх слів з більшою увагою. Той зловісний кінець, до якого ми з вами йдемо, — і, можливо, прийдемо, — відіб’ється не тільки на нас (це ще нічого), а й на інших.
На інших! Він знав, кого вона має на думці, й насупив брови.
— Я говорю з вами заради тих інших. А почасти й заради вас, та й заради себе. Від дня нашого весілля ви поводилися зі мною аж надто чванливо, і я платила вам
