Домбі і син - Чарльз Діккенс
До першої своєї дружини містер Домбі — холодний, бундючний і зарозумілий — ставився так, наче був надлюдиною, і мало що не вважав себе таким. Він був для неї «містером Домбі», коли знайомився з нею, і залишився «містером Домбі», коли вона помирала. Протягом усього їхнього подружнього життя він утверджував свою велич, а вона її слухняно визнавала. Він статечно сидів на недосяжному вершечку свого трону, а вона скромно мостилася десь на підніжжі; і що ж то за добро — жити сам на сам зі своєю єдиною ідеєю! Він думав, що гордовитість його другої дружини додасться до його гордості, зіллється з нею і піднесе ще вище його велич. Він гадав, що стане ще величніший, підкоривши собі пиху Едіт. Йому й на думку не спадало, що пиха ця може повстати проти нього. І тепер, коли вона ставала йому на дорозі на кожнім кроці, на кожнім повороті його повсякденного життя, повертаючи до нього холодне, викличне, повне зневаги обличчя, його власна гординя, замість поникнути чи хоча б голову схилити під ударом, пускала нові пагони, зосереджувалась і поширювалася, стала похмурніша, дратливіша, затятіша, ніж будь-коли раніше.
Закутий у такий панцер, носить у собі й ще одну тяжку кару. Панцер той — непроникний для примирення, любові, довір’я; він відштовхує щире співчуття, віру, ласку — будь-які ніжніші почування; але до глибоких ураз самолюбства він чутливий так само, як оголені груди — до сталевого леза; й урази ті ятряться так довго й болюче, як не ятряться жодні інші рани — навіть ті, що їх збройна рука самої ж гордині нанесла іншій гордині, беззбройній і поваленій ниць.
Такі рани були і в нього, і він болісно відчував їх на самоті в старих своїх кімнатах, куди знов став частенько навідуватись, просиджуючи там довгі години. Доля, здавалось, присудила йому бути завжди сильним та гордим — і завжди безсилим і приниженим там, де слід було бути найдужчим. І хтось, як здавалось, був посланий нею, щоб вершити тяжкий її присуд.
Хто? Хто зумів завоювати його дружину, як і колись — його сина? Чию перемогу він бачив тоді, сидячи в темнім кутку? Чиє найменше слово важило більше, ніж уся його потуга? Хто, обійдений його любов’ю, турботою, увагою, розцвів пишним цвітом, тоді як ті, необійдені, померли? Хто ж, як не та сама дитина, на яку він не раз, відколи вона всиротіла, поглядав з тривогою боячись, щоб не зненавидіти її часом, і яка дочекалася, що побоювання ці справдились, бо він її дійсно ненавидів.
Так. Він мусив зненавидіти, і зненавидів, дарма що кілька промінчиків сяєва, в якому вона постала перед ним у той пам’ятний вечір повернення додому, часом пробивалися ще й тепер. Він знав, що дочка його гарна, не заперечував, що вона граційна та чарівлива і що ясний світанок її жіночості заскочив його зненацька. Але він навіть це обернув проти неї. Невиразно усвідомлюючи, що відрізав себе від інших сердець, тужачи за тим, що сам усе життя відпихав, він, цей нещасний чоловік, у своїх важких, нездорових думках ліпив викривлений образ власних правд і кривд і ним вигороджував себе проти неї. Чим більше достоїнств добачав він у ній на майбутнє, тим більші претензії був готовий висунути до неї, до її поваги й покори в минулому. Та й чи бачив він коли її повагу й покору? Чиє життя вона скрашувала — його чи Едіт? Кому першому відкрилася її врода — йому чи Едіт? Та ж вони, від самого дня її народження, ніколи не були як батько з дочкою! Вона завжди була чужа йому, завжди й скрізь ставала йому на перешкоді. А тепер бере участь у змові проти нього. Вже сама її врода зм’якшувала серця, черстві до нього, і ця протиприродна всепереможність ображала його.
Може, до цього додався і неясний голос батьківського почуття, що прокинулось в його серці, — все ж егоїстичного, викликаного лише вбогістю його теперішнього становища, порівнюючи з тим багатством, яке вона могла б унести в його життя. Може, й так, але він приглушував цей далекий грім гуркотом хвиль своєї пихи. Він не визнавав нічого, крім своєї пихи. І в цій писі — клубку протиріч, принижень і самокатувань — він її ненавидів.
Похмурому, оприскливому, впертому демонові, що опанував його душу, дружина його протиставила свою — відмінну й не меншу пиху. Їхнє життя ніколи б не було щасливим, але ніщо не могло так його знещасливити, як немилосердна, заповзята боротьба цих двох сил. Його пиха вимагала підтримки і визнання з її боку його величної зверхності. Вона ж радше пішла б на плаху і до останку не зводила б з нього погордливих очей, повних незворушно-спокійної зневаги. Ось яке визнання мав він од Едіт! Хіба він знав, які бурі, які боріння привели її до цієї вінценосної милості — його руки? Хіба він знав, за яку велику поступку зі свого боку вважала вона оту силувану згоду стати йому дружиною?
Містер Домбі поклав довести їй, що верховенство належить йому. Існувати повинна лише його воля. Він хотів бачити її гордою, але гордою за нього, а не всупереч йому. Черствіючи дедалі в своїй самотині, він часто чув, як Едіт виходить кудись чи повертається звідкись, залагоджуючи повсякденні справи світського життя й анітрохи не цікавлячись, приємно це йому чи ні, байдужа до його вподобань чи невподобань — так, ніби він був її грумом. Оця холодна, зверхня байдужість — його власний, безперечний атрибут, узурпований нею, — вражала його
