Домбі і син - Чарльз Діккенс

Якчіп — один з тих мудреців, які діють лише тоді, коли переконані, — витратив кілька днів, потроху переконуючись, що він і справді дістав листа такого змісту. Але як тільки він осягнув і осмислив цей факт, то зараз же одрядив юнгу переказати, що прийде сьогодні ввечері. Юнга, котрий, згідно з інструкцією, мав переказати це й зникнути, сповнив свою місію, достоту мов просмолений дух, що приніс таємниче знамення.

Дуже радий, що одержав його, капітан запасся люльками, ромом та водою і став чекати на гостя у вітальні. О годині восьмій приглушені рики під дверима крамниці, схожі на мукання, морського бика, й калатання ціпка об поріг сповістили чуйне капітанове вухо, що Якчіп уже коло борту. На борт він був прийнятий негайно — кошлатий, у широченній куртці, з флегматичним обличчям червоного дерева, і з тим виглядом, що й завжди: здавалося, він нічого не бачить перед собою, — тільки пильно стежить за чимсь, що відбувається зовсім в іншій частині світу.

— Якчіпе! — гукнув капітан, хапаючи його руку. — Ну, як настрій, хлопче? Як настрій?

— Товаришу, — відповів голос зсередини Якчіпа, без будь-яких супровідних ознак з боку самого командора, — нівроку, нівроку.

— Якчіпе! — сказав капітан у захваті від його геніальності. — Ви прийшли! Ви, чоловік, чия думка осяйніша, ніж діамант, — і де ще я знайду такого, в просмолених штанях, щоб сяв мені, як діамант? Пошукайте це місце в Стенфелевім збірнику й одзначте його. Ви прийшли! І саме сюди, де колись висловили думку, що справдилася слово в слово, — капітан щиро вірив у це.

— Як-як? — рикнув Якчіп.

— Слово в слово, — сказав капітан.

— А чому? — рикнув Якчіп і вперше глянув на свого друга. — І яким шляхом? А коли так, то чому б і ні? Отож-бо.

По цих віщих словах, що від них капітан мало не знепритомнів, — в таку безодню міркувань та здогадів укинули вони його, — мудрець дозволив зняти з себе лоцманську куртку і рушив слідом за товаришем до вітальні, де рука його наштовхнулася насамперед на пляшку рому, з якого він приготував собі склянку крутого грогу, а тоді на люльку, яку він набив, запалив і почав смалити.

Капітан Катл, скопіювавши гостя по суті цих дрібничок, — бо скопіювати незворушно-самозаглиблений спосіб їх виконання великим командором було йому явно не під силу, — всівся з протилежного боку каміна, та, шанобливо спостерігаючи звідти за ним, чекав, здається, на якесь заохочувальне слово чи бодай вираз зацікавлення, що б дало йому нагоду почати розмову. Та оскільки червонодеревний філософ виявляв нечутливість до всього, крім тепла і тютюну (правда, один раз було вийняв люльку з рота, щоб звільнити місце для склянки, і мимохідь — вельми хрипливо — зазначив, що його звати Джек Якчіп — заява, не дуже годяща для початку розмови), то капітан, здобувши його увагу коротенькою вступною одою, сам розповів усю історію зникнення дядька Сола, вказавши, які зміни внесло воно в його власні життя та долю, і, завершивши оповідь, поклав пакета на стіл.

По довгій мовчанці Якчіп кивнув головою.

— Розпечатати? — спитав капітан.

Якчіп кивнув знову.

Згідно з цим капітан зламав печатку, добув з конверта два згорнені документи й прочитав відповідно два написи на них: «Остання воля й заповіт Соломона Джілса», «Лист Недові Катлю».

Якчіп, втупивши погляд у береги Гренландії, був, здавалось, готовий слухати зміст. Тож капітан, одкашлявшись, почав читати вголос листа:

— «Любий Неде, коли я від’їздив до Вест-Індії…»

Тут капітан урвав і пильно подивився на Якчіпа, котрий вперто дивився на Гренландське узбережжя.

«…у слабкій надії щось довідатись про мого дорогого хлопчика, я добре знав, що, якби вам був відомий мій намір, ви перешкодили б йому або поїхали б зі мною, і тому мовчав. Коли ви читатимете цього листа, Неде, я, певне, буду вже мертвий. Тоді ви легко пробачите старому другові його безголов’я і зрозумієте той стан неспокою і непевності, який штовхнув його на таку нерозважну мандрівку. Ну, годі про це. Я не маю великої надії, що мій бідний хлопчик прочитає колись ці рядки чи що його чесне обличчя ще буде втіхою вашим очам».

— Ні, ні, вже не буде, — в журній задумі сказав капітан, — не буде. Давно він лежить, давно спочиває…

— У водах Біскаю, — о! — ревнув раптом містер Якчіп, що мав музикальний слух, і це, як гідна данина пам’яті небіжчика, так розчулило капітана, що він вдячно потис йому руку і мусив витерти очі.

— Гай-гай! — зітхнув капітан, коли луна від реву Якчіпа перестала дзвеніти шибками віконця у стелі. — «Він горе носив, і з горя він зліг», — пошукаймо добре і знайдемо це місце.

— І лікар йому не поміг, — зазначив Якчіп.

— Атож-бо, — сказав капітан. — Яка там з лікарів користь, на глибині до двохсот сажнів! — І, вернувшись до листа, читав далі: — «Але якби він був при вас, коли ви його відкриєте…», — капітан мимоволі озирнувся і похитав головою, — «…або коли б дізнався про нього…», — капітан знову похитав головою, — «…то передайте йому моє благословення! Заповіт, може, написано не по формі, але то мало важить, бо зацікавлені в ньому лише ви та він, а я одного хотів би — хай, коли він живий, та дещиця, яка ще, може, зостанеться після мене, перейде йому, а як ні (чого я дуже побоююсь) — то вам, Неде. Я знаю, що ви вволите мою волю. Нехай благословить вас бог за це й за вашу приязнь до Соломона Джілса». Якчіпе! — врочисто проголосив капітан. — Що ви на це скажете? Ось ви тут сидите — чоловік, якому від малечку голову трощили і який з кожним рубцем нових думок набирався. Що ви скажете на це?

— У разі, — з незвичайною для нього швидкістю відповів Якчіп, — якщо він помер, то моя думка така: він уже не повернеться. У разі, якщо він живий, то моя думка — повернеться. Чи кажу я, що він напевне повернеться? Ні. Чому? Тому, що все залежить од маневра.

— Якчіпе! — гукнув капітан, який, здавалося, складав думкам свого славного приятеля