Домбі і син - Чарльз Діккенс

Містер Тутс сказав це зі зволожілими очима і, глибоко схвильований, притис до грудей свій капелюх.

— Хлопче мій, — мовив розчулений капітан. — Якщо ви це серйозно…

— Капітане Джілсе! — вигукнув містер Тутс. — У мене таке на душі робиться, і все воно так серйозно, що якби я міг, то заприсягнувся б на розпеченім залізі, на гарячому вугіллі, на розтопленім свинці, на киплячім воску, — на чому завгодно, хай би боліло — тільки б на душі полегшало! — І містер Тутс гарячково роззирнувся по кімнаті, наче шукав якогось досить болючого засобу, щоб здійснити свій жахливий намір.

Капітан зсунув на потилицю свого лискучого капелюха, провів до обличчю важезною рукою — від чого його ніс ще рясніше покрився плямами, — став просто містера Тутса і, зачепивши гачком за вилогу його фрака, звернувся до нього зі словами, що були вислухані з великою увагою й деяким подивом:

— Якщо ви це серйозно говорите, хлопче, — сказав капітан, — то ви гідні милосердя, а милосердя — це найсліпучіший діамант у короні британця, — перегляньте-но конституцію, викладену у «Прав, Британіє», а знайдете, то це й буде та хартія, про яку янголи-хоронителі весь час виспівували. Тримайтеся! Ваша ото пропозиція захопила мене зненацька. А чому? Бо, розумієте, що я в цих морях ходжу сам, не маю супутників і, може, й не хочу мати. Увага! Ви перший сигналізували мені щодо однієї молодої леді, в якої ви зафрахтовані. Ну, якщо нам з вами тримати спілку, то цієї молодої особи ми ні називати, ні згадувати не повинні. Тим називанням хтозна-якої шкоди ще можна наробити, і тому я це ставлю на якір. Розумієте мене як слід, братику?

— Даруйте мені, капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, — якщо я не завжди можу встежити за вашою думкою. Але, слово честі, капітане Джілсе, я… це дуже важко — не згадувати міс Домбі. Їй-богу, мене так страшно тут тисне! — містер Тутс патетично торкнувся обома руками своєї манишки, — вдень і вночі, аж здається, ніби хтось на мені сидить.

— Я виклав свої умови, — сказав капітан, — якщо вони заважкі для вас, братику, — а таке може бути, — то обійдіть їх, одчалюйте і бувайте здоровенькі!

— Капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, — сам не знаю чому, але після того, що ви сказали мені, коли я був тут уперше, я… по-моєму, мені буде приємніше думати про міс Домбі у вашому товаристві, ніж говорити про неї в чиємусь іншому. Отже, капітане Джілсе, якщо ви дасте мені втіху бути знайомим із вами, я буду щасливий пристати на ваші умови. Тільки я хочу бути чесним, капітане Джілсе, — і містер Тутс забрав назад уже простягнену руку, — тож мушу сказати вам, що не думати про міс Домбі мені не під силу, і обіцяти вам цього я не зможу.

— Хлопче мій, — сказав капітан, в очах якого містер Тутс значно підріс після цього щиросердого зізнання. — Думки людські, як вітер, і поручитись за них не може ніхто. А в нашій умові йдеться про слова.

— Коли йдеться про слова, то я, гадаю, можу поручитися.

І містер Тутс тут же подав капітанові руку, а капітан ласкаво й великодушно офіційно потвердив, що ощасливлює його своїм знайомством. Містерові Тутсу явно відлягло від серця, і він так радів своєму щастю, що хихотів нестямно цілий вечір, аж до відходу. Капітан, своєю чергою, теж був не проти опинитись у ролі покровителя і лишився надзвичайно, вдоволений з власної розважності й передбачливості.

Та хоч яка розвинута була в ньому ця остання прикмета, а того ж вечора його чекала несподіванка, та ще й з боку такого щирого й простосердого хлопця, як Роб-Точильник. Цей простодушний хлопець, що попивав чай за одним столом з капітаном і, чемно схиляючись над чашкою і тарілочкою, скоса поглядав на свого хазяїна, який, натягнувши окуляри, з великими труднощами і з не меншою повагою читав газету, раптом порушив мовчанку і сказав:

— Ой! Вибачте, капітане, — але вам часом не потрібні голуби? Потрібні, сер?

— Ні, хлопче, — відповів капітан.

— Бо я хотів би збутися їх, капітане, — пояснив Роб.

— Що-що? — скрикнув капітан, ледь підвівши свої кущуваті брови.

— А те, що я, з вашого дозволу, йду від вас, капітане.

— Ідеш? Куди ж це? — спитав капітан, витріщившись на нього поверх окулярів.

— Як? Ви не знали, що я збираюся йти, капітане? — облудливо посміхнувся хлопець.

Капітан поклав газету, зняв окуляри і прикипів очима до дезертира.

— Атож-бо, капітане, і я оце попереджаю вас. Я думав, що ви, певно, вже знаєте, — сказав Роб, потираючи руки, й підвівся. — Мені було б дуже на руку, коли б ви могли якнайскорше знайти собі когось, капітане. Боюся, що до завтрашнього ранку вам не вдасться нікого знайти, — як ви гадаєте, сер?

— То ти свій прапор збираєшся зрадити, хлопче? — мовив капітан, добре роздивившись його обличчя.

— Ох, як це тяжко, капітане, — вигукнув вразливий Роб, що миттю почувся ображеним і обуреним, — коли хлопець чесно попереджає, а на нього дивляться вовком і називають зрадником. Ви не маєте жодного права, капітане, обзивати отак бідолашного хлопця. Коли я наймит, а ви — господар, то мене вже й обмовити можна? Що я поганого зробив? Ну-бо, капітане, скажіть, у чому я завинив, га?

Вражений в серце Точильник заплакав і заходився терти очі полою куртки.

— Ну-бо, капітане, — пхинькав покривджений, — в чім же моя вина? Хто я такий і чого накоїв? Вкрав щось? Будинок підпалив? Якщо так, то чого ви не викажете мене, не віддасте під суд? Але неславити хлопця, що вірно служив вам, тільки за те, що він не хоче собі шкодити ради вашої користі, — яка це кривда і яка погана віддяка за добру службу! Ось через що хлопці псуються і збиваються з пуття. Ви дивуєте мене, капітане, просто дивуєте.