Домбі і син - Чарльз Діккенс

ніколи не згадувала про бундючність, з якою містер Домбі примушував її служити його забаганкам та примхам і милостиво дозволяв бути нянькою його синочка. Вона, за її ж словами, думала лише про те, що «провела в його домі багато щасливих годин, які повсякчас згадуватиме з подякою», і що «завжди вважатиме містера Домбі за одного з найповажніших і найгідніших людей».

Все ж, одрізана від невблаганної Луїзи й уникаючи майора (до якого ставилася тепер з певним недовір’ям), міс Токс мучилась, не знаючи, що робиться в господі містера Домбі. А оскільки вона й справді звиклася з думкою, що Домбі й Син — це вісь обертання світу, то, замість і далі не знати всього, що її так гостро цікавило, визнала за краще поновити знайомство з місіс Річардс, про яку знала, що та, від часу її останньої вікопомної з’яви перед лицем містера Домбі, підтримує стосунки з його слугами. Не виключено, що до розшуків Тудлової родини міс Токс підштовхнула невиразна, схована на дні серця потреба мати когось, — хоч найнезначнішу людину, з якою можна було б поговорити про містера Домбі. В усякому разі, одного вечора міс Токс вирушила в напрямку Тудлової оселі саме в той час, коли містер Тудл, весь у сажі, відсвіжався чаєм у лоні своєї родини. В житті містера Тудла було тільки три стадії. Він або відсвіжався у вищезазначеному лоні, або мчав по країні зі швидкістю від двадцяти п’яти до п’ятдесяти миль на годину, або, втомившись, спав. Та чи в русі, чи в спокої, містер Тудл завжди був чоловік мирний, вдоволений і поступливий. Здавалося, весь свій запас пари та дратівливості він віддавав двигунам, біля яких працював, і вони пихтіли, сопли, гарячкували й вимотували себе без жалю, а містер Тудл жив собі помаленьку та потихеньку.

— Поллі, дівчинко моя, — сказав містер Тудл, тримаючи на кожному коліні по малюкові, причому двоє інших наливали йому чай, а решта товклася поблизу — містер-бо Тудл ніколи без дітей не був, навпаки, завжди мав їх напохваті, — ти нашого Байлера давно бачила?

— Давненько, — відповіла Поллі, — але нині він майже напевно прибіжить. Це — його вечір, а він дуже точний.

— Здається, наш Байлер тепер ніби нівроку хлопець? — сказав містер Тудл, з величезною насолодою беручись до чаю. — Га, Поллі?

— О, ще й який! — погодилася та.

— І ні з чим не криється? Як, Поллі? — спитав містер Тудл.

— Ні, — упевнено відповіла вона.

— Я дуже радий, що він ні з чим не криється, Поллі, — повільно і виважено, як завжди, зазначив містер Тудл, закидаючи з ножа в рот кусень хліба з маслом, наче вугілля в топку, — бо це було б нехороше. Правда, Поллі?

— Авжеж, правда, батьку. Тут і питати нічого!

— Ось бачите, діточки, — глянув на своє сімейство містер Тудл, — якщо хочете бути чесним, то, на мою думку, нема кращого, як усе робити відкрито. Трапиться вам якась ущелина чи тунель — не треба нікого туманити. Подавайте свисток, — хай усі знають, де ви є.

Молоде покоління Тудлів зняло пронизливий галас, засвідчуючи свою готовність скористатися з батьківської поради.

— Але чого це ти заговорив якраз про Роба, батьку? — занепокоєно спитала його дружина.

— Поллі, старенька моя, — відповів містер Тудл, — їй богу, не знаю, чого я оце заговорив якраз про Роба Розпалюю топку — думаю про Роба, їду на запасну колію, чіпляю там вагони — думаю про Роба, і так ото почепиться цілий поїзд думок, хтозна-де і хтозна-звідки. Справжній тобі залізничний вузол, ті думки людські, — мовив містер Тудл, — їй-же-богу!

Це глибокодумне зауваження містер Тудл запив величезним кухлем чаю й покріпив солідним куснем хліба з маслом, доручивши водночас донькам підливати окропу в чайник, бо страшенно хотів пити, і був здатен поглинути незліченну кількість «кухличків» перед тим, як угамувати спрагу.

Отак розкошуючи, містер Тудл не забував, однак, про молодші парості, котрі, хоч і повечеряли, розглядалися за зайвим шматочком, що, як звісно, буває найсмачніший. Він розподіляв ті шматочки по колу, кожному по черзі даючи відкусити від здорової скиби хліба з маслом та випити ложечку чаю. Те причастя так припало до смаку малим Тудлам, що вони одне за одним пускалися в бурхливий танок, ставали на одній нозі, підплигували та стрибали, всіляко виявляючи радість. Знайшовши отакий вихід своїм почуттям, вони знов одне за одним позбивалися в купу довкола містера Тудла і пильно стежили, як він наминає нову порцію хліба, масла та чаю, — а вдаючи, що самі на цей харч аж ніяк не зазіхають, перемовлялися між собою на сторонні теми чи тихенько про щось шепотілися.

Саме тоді, коли містер Тудл, оточений цим сімейним гуртом, подавав йому страхітливий приклад доброго апетиту, гицав двох найменших Тудлів, везучи їх експресом у Бірмінгем і поглядаючи на решту поверх хлібомасельної піраміди, — саме тоді і з’явився, в зюйдвестці та в жалобному мундирі, Роб-Точильник, і був зустрінутий загальною навалою братів та сестер.

— Добридень, мамо, — сказав Роб, чемно цілуючи її. — Як життя?

— Ось який він у мене! — вигукнула Поллі, обійнявши його й легенько ляснувши по спині. — А ти — «криється»! Бог з тобою, батьку, це не про нього.

Сказано це було персонально містерові Тудлу, але Роб, котрий мав рильце в пушку, збагнув, про що йдеться.

— А, батько знову виступає проти мене, так? — заскиглив він тоном ображеної невинності. — Ох, як то тяжко, коли чоловік раз спіткнеться, а рідний батько весь час йому поза очі тим у ніс тицяє! Вже цього одного чоловікові досить, — скиглив Роб, удаючись до поли своєї куртки, — аби піти і зробити щось на зло!

— Бідний мій хлопчику! — скрикнула Поллі. — Батько ж не хотів сказати нічого поганого.

— Як він не хотів сказати нічого поганого, то нащо взагалі казав? — не вгавав покривджений Точильник. — Ніхто про мене так зле не думає, як рідний батько. Як таке може бути! Хай би вже краще мені голову відтяли. Батько, по-моєму, не проти цього, — от сам хай і тне; краще вже він, ніж хтось інший.

На