Домбі і син - Чарльз Діккенс

— І справді, моя люба, — якнайлагідніше мовила місіс Ск’ютон, бо обличчя її доньки дихало грозою. — Якщо дозволиш мені вкинути слово, то я порадила б…

— Проведіть його! — звеліла Едіт, і коли Візерс побіг виконувати наказ, додала, зсунувши брови: — Якщо він іде сюди з вашої поради, то й прийму я його у вашій кімнаті.

— Мені піти? — похопилася Флоренс..

Едіт кивнула головою, але, виходячи, Флоренс таки зіштовхнулася з гостем. Тим же фамільярним і водночас поблажливим тоном, яким говорив з нею вперше, містер Турбот і зараз якнайлюб’язніше заговорив до неї: сподівається, вона почуває себе добре… Зрештою, й питати зайве, бо вигляд її промовляє сам за себе… ледве мав честь упізнати її вчора — так вона змінилася, — і поки вона, зіщулившись, проходила, притримував двері з затаєним відчуттям своєї влади над нею — відчуттям, якого уся ця запобіглива ввічливість так і не змогла приховати.

Потім він на мить схилився над милостивою рукою місіс Ск’ютон і нарешті вклонився Едіт. Холодно відповівши на поклін, не дивлячись на нього, не сідаючи сама і його не запросивши, Едіт чекала, що він скаже.

Озброївшись панцирем пихи та влади, прикликавши до себе всю незламність духу, вона відчувала, однак, як відбирає їй силу і певність давнє її переконання, що цей чоловік від самого початку знає про неї з матір’ю все щонайгірше, що кожне її падіння у власних очах є для нього таким же очевидним, як і для неї, що він читає в її житті, немовби читав якусь низькопробну книжчину, демонстративно гортаючи сторінки ледь помітними поглядами чи змінами в голосі, зрозумілими тільки їй. І дарма що стояла перед ним горда, що владне обличчя вимагало покори, зневажливо стулені вуста відпихали, груди задихалися від гніву, а темні вії темним віялом прикривали блиск очей, щоб ані промінчик звідти не впав на нього; дарма що стояв перед нею смиренний, благально-скривджений, цілковито покірний її волі, — в глибині-бо душі вона знала, що насправді все було якраз навпаки, що це він брав гору, він був переможцем і прекрасно це усвідомлював.

— Я насмілився просити цього побачення, — сказав містер Турбот, — і дозволив собі покликатись на важливу справу, тому що…

— Мабуть, містер Домбі доручив вам переказати мені його докори, — перебила Едіт. — Він звіряється на вас, сер, до такої незвичайної міри, що я не здивуюся, коли ваша справа в цьому і полягає.

— Я не маю жодних доручень до леді, яка додає слави його імені, — сказав містер Турбот. — Але від свого імені я уклінно прошу цю леді бути справедливою до людини невільної, що чекає на справедливість з її рук… людини, залежної од містера Домбі, і через те невільної. Я благаю вас узяти до уваги мою повну безпорадність минулого вечора й цілковиту неможливість ухилитися від участі, що була мені нав’язана, у вельми прикрому випадку.

— Моя кохана Едіт, — стиха промовила Клеопатра, відводячи від ока лорнет, — це надзвичайно мило з боку містера Як-його-там. І так сердечно.

— Я дозволив собі, — шанобливо-вдячно глянув на Клеопатру містер Турбот, — дозволив собі назвати цей випадок прикрим тільки тому, що він був прикрий для мене, бо я мав нещастя бути присутнім. Така дрібна незлагода між великими людьми… між тими, що кохають віддано й безкорисливо і ладні на будь-які самопожертви, це, в даному випадку, ніщо. Як цілком справедливо і щиро висловилася вчора місіс Ск’ютон, це — ніщо.

По короткій мовчанці, і далі не зважуючись глянути на нього, Едіт спитала:

— А ваша справа, сер?..

— Едіт, крихітко, — сказала місіс Ск’ютон, — таж міс тер Турбот увесь час стоїть! Сідайте, прошу, любий містере Турбот.

Не відповівши матері, він пильно глянув на горду дочку, немов мав слухатися лише її і чекав дозволу з її вуст. Едіт несамохіть сіла сама й жестом вказала на крісло йому. Ніщо не могло бути холоднішим, погордливішим і образливішим, ніж цей зверхньо-шанобливий жест, але вона бунтувалася навіть проти такої поступки і піддалася тільки з примусу. Цього було достатньо! Містер Турбот сів.

— Ви дозволите мені, мадам, — блиснув він білими зубами до місіс Ск’ютон, — а людина з вашим тонким розумом і почуттями, напевно повірить, що в мене є для цього підстави, — адресувати все, що я маю сказати, місіс Домбі з тим, що вона сама перекаже це вам, своєму найближчому й найкращому другу — після містера Домбі?

Місіс Ск’ютон хотіла було вийти, але Едіт стримала її Вона хотіла стримати і його — вимогою, щоб говорив відкрито або не говорив зовсім, але він тихенько почав: «Міс Флоренс — та юна леді, яка щойно тут була…».

Едіт промовчала, даючи йому говорити, і тільки тепер глянула на нього. Коли він нахилився, аби бути ближче до неї, демонструючи найвищу повагу, делікатність і два ряди зубів, виставлених у самопринизливій посмішці, Едіт відчула, що охоче вбила б його.

— Міс Флоренс, — сказав він, — було тут недобре. Мені нелегко говорити про це вам, бо при ваших почуттях до її батька, вас, природно, зачіпає все, що пов’язане з ним. — Він завжди говорив виразним і м’яким голосом, але годі описати ту виразність і м’якість, з якою говорилися ці слова — та й будь-які інші, подібні за змістом. — Та хай мені — людині, що по-своєму теж віддана містерові Домбі і незмінно захоплюється ним, — хай же мені буде дозволено, не ображаючи вашої подружньої любові, сказати, що міс Фло, на жаль, була занедбана… її батьком. Чи смію я сказати «її батьком»?

— Я це знаю, — відповіла Едіт.

— Знаєте! — з явно удаваним полегшенням вигукнув містер Турбот. — Гора з плечей звалилася! Чи можу надіятись, що ви знаєте і те, з чого воно почалось? Що це зумовлене його гордощами, тобто його вдачею?

— Можете це оминути, сер, — відповіла вона, — і тим швидше закінчити.

— Я розумію, мадам, — мовив Турбот, — повірте, я чудово розумію, що у ваших очах містер Домбі не потребує ніяких виправдань. Але судіть про мої почуття, виходячи з ваших власних, і даруйте мені мою зацікавленість містером Домбі, якщо вона десь переступить межу й заведе не туди.