Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Забагато честі, мадам, — пробурмотів містер Турбот.

— Наш прекрасний друг сказав саме те, що й я збиралася сказати, і смертельно довго вичікувала нагоди. «Дрібна й несуттєва!» Кохана моя Едіт, і ви, любий мій Домбі, хіба ж ми не знаємо, що будь-яка незгода між вами… ні, Флаверс, не зараз.

Флаверс була покоївка, що, забачивши чоловіків, випорснула з кімнати.

— Що будь-яка незгода між вами, при тій повноті серця, що властива вам обом, при тому напрочуд чарівному почутті, що вас єднає, може бути лише дрібна й несуттєва? Чи є слова, якими б удалося це краще висловити? Нема. Отже, я радо користаюся з цієї невеличкої нагоди… з цієї дрібнички, в якій так багато від Природи, від індивідуальності вашої і всього такого… і яка явно розрахована на те, щоб викликати сльози в матері, і скажу, що не надаю таким речам ніякого хоч трохи суттєвого значення, крім того, що вони просто виявляють другорядні прикмети душі. І, на відміну від решти тещ (що за жахливе слово, любий Домбі), скільки я бачила їх у цьому, боюсь, занадто неприродному світі, я ніколи не дозволю собі ставати між вами в такі хвилини та й, зрештою, ніколи не бідкатимусь над такими малюсінькими іскорками зі смолоскипа цього… як його?., не Купідона, а того іншого премилого створіння…

В поглядах, які добра мати кидала на обох своїх дітей, була певна гострота, що могла свідчити про конкретний і добре зважений намір, прихований цими безладними словами. Вона, очевидно, намірялася з самого початку триматися осторонь від неминучих побризкувань ланцюга, який їх пов’язував, прикриваючись міфом віри в їхню обопільну любов та здатність ужитися одне з одним.

— Я хотів лише звернути увагу місіс Домбі на те, що не сподобалось мені в її поведінці на самому початку нашого подружнього життя і що я прошу її виправити в майбутньому, — надзвичайно поважно мовив містер Домбі. — На добраніч вам, Турботе! — кивком голови відпустив він свого управителя.

Містер Турбот уклонився величній господині, що палаючими очима дивилася на свого чоловіка, і, спинившись перед ложем Клеопатри, поштиво та захоплено підніс до губ її граційно простягнену руку.

Якби, залишившись із ним на самоті (Клеопатра похопилася зникнути), його вродлива дружина дорікнула йому, чи хоч би змінилася на обличчі, чи бодай словом порушила вперте своє мовчання, містер Домбі міг би закинути їй що-небудь іще. Але що міг закинути глибокій, невимовній, нищівній погорді, з якою вона дивилась на нього, а потім опустила очі, наче вважала, що до нього не варто озватися й півсловом, несказанній зверхності та презирству, що проступали на її обличчі, холодній, непоборній рішучості знищити і збутися його, що малювалася в кожній її рисі? І він залишив її, бо ж її владна краса оберталася зневагою до нього.

Чи був він таким боягузом, щоб годиною пізніше підстерігати її на старих, добрих сходах, де колись при місячному світлі бачив, як Флоренс несе нагору Поля? А може, то випадок, що він опинився там без світла і, звівши очі, вздрів Едіт, яка зі свічкою в руках виходила із спальні Флоренс, і знову побачив на її обличчі той, зовсім інший вираз, над яким він влади не мав?

Та ніколи її обличчя не мінялося аж так, як змінилось обличчя містера Домбі. Ніколи, в хвилину найбільшого буйства гордощів чи пристрастей, не заходило воно такою глибокою тінню, як та, що лягла йому на виду тоді, у темнім кутку, першого ж вечора по їхнім поверненні, часто лягала потому й стала ще глибша тепер, коли він стояв під сходами й дивився нагору.

ПЕРЕСТОРОГА, І НЕ ЄДИНА

Наступного дня Флоренс, Едіт і місіс Ск’ютон зійшлися докупи, а коло дверей на них чекав готовий до виїзду екіпаж. У Клеопатри знову була власна галера, а Візерс — уже не такий недокрівний, — обтягнувши свої курячі груди курткою і натягши військові штани, вистоював під час обіду позад її безколесого крісла і більше не штовхав його головою. Волосся Візерса в такі дні неробства лисніло від помади, він ходив у лайкових рукавичках і пахтів одеколоном.

Зібралися вони в кімнаті Клеопатри. Змійка старого Нілу (це аж ніяк не образа) спочивала на софі, попиваючи о третій дня свою вранішню чашку шоколаду, а Фла-верс-покоївка чіпляла своїй панночці манжетики та жабо і здійснювала невеличкий коронаційний обряд, за допомогою оксамитного капелюшка персикового кольору, штучні троянди на якому примхливо похитувалися, бо старечий параліч бавився ними, мов юний вітерець.

— По-моєму, я трохи знервована нині, Флаверс, — сказала місіс Ск’ютон. — Щось у мене руки тремтять.

— Ви ж, мадам, були вчора душею товариства, — одповіла покоївка, — і через це, бачиться, й страждаєте нині.

Едіт, що стояла з Флоренс коло вікна, спиною до туалетних процедур шановної матінки, раптом сахнулася, мов від блискавки.

— А ти не знервована, дитино моя кохана? — млосно спитала Клеопатра. — Тільки не кажи мені, серце, що ти, така завжди на диво врівноважена, стаєш жертвою нервів, як і твоя невдатна мати? Візерсе, хтось стукає.

— Картка, мадам, — мовив Візерс, подаючи її місіс Домбі.

— Я виходжу з дому, — відповіла та, навіть не глянувши.

— Голубко моя, — протягло сказала місіс Ск’ютон, — що за дивна манера давати таку відповідь, не подавившись, хто це. Дай сюди, Візерсе! Боже милий, моя люба! Це ж бо містер Турбот! Розумник отой!

— Я виходжу з дому, — повторила Едіт таким владним тоном, що Візерс, вихопившись на поріг, не менш владно переказав слузі, котрий чекав на відповідь: «Місіс Домбі виходить з дому. Забирайтеся» — і зачинив двері йому перед носом.

Та слуга незабаром повернувся, знову шепнув щось Візерсові, і той ще раз, не дуже охоче, представ перед місіс Домбі.

— Перепрошую, мадам. Містер Турбот кланяється вам і просить, коли можна, вділити йому одну хвилину — у справі, мадам, перепрошую.