Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Чого ж ви хочете, мамо?

— О, багато чого, Едіт.

— Хіба ж вам чогось бракує? А якщо й бракує, то самі тому винні.

— Сама винна! — починалося пхикання. — А якою ж матір’ю я для тебе була, Едіт! Подругою від самої колиски! І ти, що нехтуєш мною, що вділяєш мені не більше серця, аніж чужій-чужениці, — таж, Флоренс ти у двадцять разів дужче любиш — я ж бо лише твоя мати і, по-твоєму, можу за день її розбестити! — і ти ще мені дорікаєш, що я сама винна?

— Та нічим я вам не дорікаю, мамо. Чого ви весь час говорите про це?

— Хіба це не природно? Як же мені не говорити, коли я — сама чулість та любов, а мене щоразу так жорстоко ранять, — кожним поглядом, який ти кидаєш на мене?

— Я зовсім не хочу вас ранити, мамо. Чи ви забули, про що ми з вами домовлялися? Киньмо ж згадувати минуле.

— О, киньмо згадувати! І киньмо згадувати про вдячність до мене, про любов до мене; і киньмо мене самотіти в цьому куті, без догляду й без товариства, а ти заводь собі нових родичок і носися з ними, хоч вони ніякісінького права на тебе не мають! Боже милий, Едіт! Та чи знаєш ти, на чолі якого вишуканого дому ти стала?

— Знаю. Але годі вже.

— А це шляхетне створіння, Домбі! Чи знаєш же ти, що ти його дружина, Едіт, і в тебе є і статки, і карети, і бозна-що ще?

— Звичайно, знаю, мамо, — і то дуже добре.

— Є все те, що було б, якби та напрочуд добра душа… як же його звали?.. Гренджер… якби він не помер. І кому ти маєш дякувати за це все, Едіт?

— Вам, мамо, вам.

— То обійми ж і поцілуй мене, покажи, що ти знаєш, Едіт, — кращої матері, ніж я в тебе, на світі не було. Не примушуй мене гризтися й журитись твоєю невдячністю, аж зроблюся страховиськом, бо тоді, коли я знову вийду на люди, мене ніхто не впізнає: навіть та ненависна тварюка, майор.

Але часом, коли Едіт наближалася до матері і, схиливши свою величну голову, притулялась холодною щокою до її щоки, мати раптом сахалася, немов зі страху, починала тремтіти й кричала, що втрачає розум. А інколи вона принижено просила Едіт посидіти біля її ліжка, і поки та сиділа, заглибившись у власні думки, дивилась на неї з безглуздим виразом на всохлому обличчі, якого навіть рожеві запони скрасити не могли.

Проте з плином часу рожеві запони скрашували Клеопатрі одужання, скрашували і вбрання — ще більш дівоче, ніж досі, щоб покрити викликані хворобою збитки, — і рум’янець її, і зуби, і кучерики, і діаманти, і рукавиці, і цілий гардероб ляльки, що звалилася колись перед дзеркалом. Вони скрашували іноді й певну нечіткість вимови, яку стара прикривала дівочим хихотінням, а деколи й провали пам’яті, що траплялися, коли їм заманеться, немов передражнюючи свою примхливу власницю.

Та чого вони так і не скрасили — то це її нової манери говорити з дочкою чі думати про неї. І хоч дочка ця часто опинялася в полі їхнього впливу, рожевий відсвіт так ні разу й не пом’якшив її суворої вроди, злившись із променистою посмішкою чи з лагідним світлом доччиної любові.

МІС ТОКС ПОНОВЛЮЄ ДАВНЄ ЗНАЙОМСТВО

Бідолашна міс Токс, покинута своєю приятелькою місіс Чік і позбавлена щастя бачити містера Домбі (бо ні дзеркало на каміні, ні клавесин, ні будь-яке інше, призначене для святкових пам’яток місце в її квартирі на Принцесинім майдані не було вшановане парою гарненьких весільних запрошень, пов’язаних срібною ниточкою), занепала духом і поринула в глибоку журбу. Один час на Принцесиному майдані не чути було Пташиного вальсу, квіти стояли занедбані, а портрет предка міс Токс у напудрованій перуці з кіскою припадав пилом.

Проте ні вдача, ні літа міс Токс не дозволяли їй віддаватись даремним жалям надто довго. Лише дві клавіші не озивались на клавесині, коли у згорбленій вітальні знов забриніли щебети і трелі Пташиного вальсу; тільки одна гілочка герані впала жертвою недогляду, коли міс Токс знову почала поратися в своїх зелених заростях кожного божого ранку; пелена забуття вкривала пудроголового предка не більше, як шість тижнів, коли міс Токс дмухнула на його лагідний вид і натерла його клаптиком замші.

А все-таки міс Токс була самотня й розгублена. Її захоплення, хоч якими смішними вони здавалися, були правдиві та міцні, і вона почувалася, за її ж словами, «глибоко вражена незаслуженою кривдою, якої зазнала від Луїзи». Але міс Токс не вміла гніватися. Хай вона лишень дріботіла через життя — солодкомовно й без жодної власної думки, — зате, принаймні, обходилась досі без усяких безжальних пристрастей. Досить було їй побачити якось на вулиці Луїзу Чік — та й то здаля, — щоб кисільна її душа зазнала такого удару, що вона була змушена негайно шукати притулку в найближчій кав’ярні, де, у задній кімнатці, звичайно призначеній для споживання юшок і протухлій вареними бичачими хвостами, вона дала волю своїм почуттям, умившись рясними сльозами.

Щодо містера Домбі, то міс Токс почувала, що не має підстав для нарікань. В очах міс Токс цей джентльмен був таким величним, що, коли її від нього усунули, вона втішила себе тим, що, мовляв, відстань між ними завжди була безмежна, і якщо він взагалі її терпів, то тільки з великої поблажливості. Міс Токс щиро вважала, що жодна жінка не могла бути занадто вродлива чи занадто високопоставлена для нього. Тож не дивно, що, шукаючи собі дружину, він і шукав високо. Міс Токс, плачучи, дійшла такого висновку і по двадцять разів на день повністю визнавала його слушність. Вона