Домбі і син - Чарльз Діккенс
Щодо Втіхи його серця, то отецькі почуття й захоплення капітана не зазнали ніяких змін. Правда, після останнього побачення з містером Турботом капітана почав брати сумнів, чи дійсно його втручання на користь молодої леді та любого хлопця Уолтера дало ті добрі наслідки, яких він бажав і в які один час вірив. Одне слово, його всерйоз стала непокоїти підозра, що він приніс більше шкоди, ніж користі, і, повен скрухи та скромності, капітан визнав, що найкращою покутою буде вчинити так, щоб він нікому не міг заподіяти шкоди і, так би мовити, викинути себе за борт як небезпечну особу.
Отже, поховавши себе серед інструментів, капітан ніколи не навідувався, в околицю містера Домбі, і ніяк не нагадував про себе ні Флоренс, ні міс Ніппер. Він навіть урвав стосунки з містером Перчем, коли той нагодився з візитом, сухо повідомивши цього джентльмена, що дякує йому за товариство, але вже відшвартувався від усяких таких знайомств, бо хто його зна, який ще пороховий склад він може пустити в повітря ненароком. У цім своїм добровільнім засланні капітан перебував цілі дні й тижні, не перекинувшись словом ні з ким, опріч Роба-Точильника, якого вважав зразком безкорисливого служіння та відданості. У цьому засланні, дивлячись вечорами на пакет та попихкуючи своєю люлькою, капітан усе роздумував про Флоренс і безталанного Уолтера, поки його нехитрій уяві обоє стали здаватися мертвими — застиглим у світі вічної юності двійком милих, невинних дітей, якими він побачив їх уперше.
Проте за роздумами своїми капітан не забував ні про самоосвіту, ні про наставляння на добрий розум Роба-То-чильника. Від хлопця щовечора вимагалося протягом години читати йому вголос яку-небудь книжку, а оскільки капітан вірив, що всі книги кажуть правду, то накопичував цим чином запас найдивовижніших знань. По неділях, перед тим як іти спати, капітан завжди сам читав божественну проповідь, виголошену колись на горі, і хоча, за звичаєм, умів цитувати текст і без книжки, по-своєму, видно було, що читає він з таким благоговійним розумінням закладеного там вищого сенсу, ніби знав цілий текст напам’ять по-грецькому і міг написати скільки завгодно палких богословських трактатів з приводу будь-якої фрази.
Роб-Точильник, чиє благоговіння перед святим письмом, згідно з чудо-системою благодійного закладу, виховувалося шляхом постійного клепання голови всіма іменами власними всіх колін Юди, монотонного бубоніння складніших віршів, надто за кару, і трьох водінь його, шестилітнього, в шкіряних штанцях, щонеділі до церкви, туди, де було дуже високо й дуже жарко і де орган гудів і затуркував йому голову, неначе велетенська клопітка бджола, — Роб-Точильник прибирав вельми одухотвореного вигляду, коли капітан припиняв читати, а під час читання — позіхав та куняв. Останнього добряк капітан не те що не помічав — не підозрював. Крім того, як людина ділова, капітан Катл вів торговельні книги. У них він записував свої спостереження про погоду й рух возів та інших екіпажів, котрі в цій дільниці, як він спостеріг, ранком і вдень їхали переважно на захід, а ввечері — на схід. Коли одного тижня до крамниці завітали двоє чи троє людей, що «сигналізували йому» — так записав капітан — про окуляри і, нічого не купивши, пообіцяли зайти вдруге, він вирішив, що справи йдуть на лад, і зробив відповідний запис у щоденнику, де того дня вже було записано, що подував доволі сильний північно-західний вітер, але проти ночі змінився.
Чи не найбільшого клопоту завдав капітанові містер Тутс, який учащав до крамниці і який без зайвих слів вирішив, мабуть, що маленька вітальня — дуже вигідне місце для хихотіння, бо щоразу по півгодини вправлявся там у цім мистецтві, не зробивши ні кроку вперед до зближення з капітаном. Капітан, що по останньому досвіді став дуже обережний, вагався визначити, чи й справді містер Тутс така вівця, як здавався, чи дуже спритний і підступний лицедій. Повсякчасне згадування ним міс Домбі викликало підозру, але разом із тим капітан почував потаємну симпатію до містера Тутса за його відвертість та довір’я і тимчасово втримувався від остаточного присуду, тільки кожного разу, коли той порушував тему, близьку його серцю, мовчки дивився на нього поглядом безмежної мудрості.
— Капітане Джілсе, — випалив, як завжди несподівано, містер Тутс одного дня, — як ви гадаєте, ви могли б подумати над моєю пропозицією і зробити мені втіху бути знайомим із вами?
— Що ж, скажу вам, як є, хлопче, — відповів капітан, вибравши нарешті лінію поведінки. — Я міркую про це.
— Ви дуже люб’язні, капітане Джілсе, — мовив містер Тутс. — Дуже вам вдячний. Слово честі, капітане Джілсе, це буде великим добром, коли ви зробите мені приємність вашим знайомством зі мною.
— Бачите, братику, — тягнув капітан, — я вас не знаю.
— Але ж ви і не зможете пізнати мене, капітане Джілсе, — твердо стояв на своєму містер Тутс, — якщо не зробите мені втіху бути знайомим із вами.
Це зауваження, здається, вразило капітана оригінальністю та силою думки, і він глянув на містера Тутса так, ніби вздрів у нім багато більше, ніж сподівався.
— Добре сказано, хлопче, — схвалив капітан, замислено хитаючи головою. — Добре й вірно сказано. Тепер послухайте. З деяких ваших слів я зрозумів, що ви захоплюєтесь однією прекрасною особою, га?
— Капітане Джілсе! — відповів містер Тутс, енергійно махнувши рукою, в якій тримав капелюх. — «Захоплююсь» — не те слово. Слово честі, ви й уявити не можете, що я відчуваю. Якби мене почорнили і
