Українська література » Дитячі книги » Домбі і син - Чарльз Діккенс

Домбі і син - Чарльз Діккенс

Читаємо онлайн Домбі і син - Чарльз Діккенс
стояли, аж Едіт, немов прокинувшись від сну, повільно рушила за матір’ю.

— Красуня ти, — пробурмотів її двійник; дивлячись їй услід, — але краса нас не врятує. Гордячка ти, але й гордощі нас не врятують! Нам треба добре знати одна одну, коли стрінемся знову!

Розділ сорок перший

НОВІ ГОЛОСИ МІЖ ХВИЛЬ

Все йде, як ішло віддавна. Хвилі вже охрипли, безнастанно шепочучи свою таємницю; пісок брижками лежить на березі; морські птахи шугають і ширяють піднебессям; вітри та хмари летять незвіданими своїми шляхами, а в місячнім сяєві білі руки вітрил манять до далеких, незримих країв.

З ніжною, журливою втіхою дивиться Флоренс на пам’ятні ці місця, де звідалося стільки смутку і водночас стільки щастя, і думає про нього в тому тихому закутку, де вони так часто розмовляли під плюскіт хвиль, що обмивали колеса його візка. І тепер, коли вона сидить там задумана, в навісному мурмотінні моря їй знову вчувається те, що він їй колись розказав, всі ті самі слова, і здається, що все її життя, і надії, й жалі відтоді — і в похмурому домі, і в палаці, яким він став, — все відбилось в рефрені цієї чудної пісні.

І милому містеру Тутсові, що блукає віддалік, тоскно поглядаючи на ту, яку він обожнює і слідом за якою приїхав сюди, але не сміє турбувати в таку хвилину, теж вчувається реквієм по маленькому Домбі в голосі вод, що безнастанно виспівують свій вічний мадригал на честь Флоренс. О, так! І він невиразно розуміє, — бідолашний містер Тутс, — що хвилі нашіптують ще й про час, коли він був кмітливішим і не таким тупоголовим; і сльози, які набігають йому на очі при думці, що тепер він, можливо, нікчемний та дурний, ні на що не здатний, хіба лиш на те, щоб бути комусь посміховищем, затруюють радість, яку принесли хвилі разом з утішною згадкою, що він звільнений від відповідальності перед Курчам, оскільки цей войовничий ватажок курячого племені був відсутній: він готував себе (Тутсовим коштом) до рішучої баталії з Жайворонком.

Але містер Тутс смілішає, коли чує у їхнім шепоті милу його серцю пораду, і потроху, раз у раз нерішуче спиняючись по дорозі, прямує до Флоренс. Заїкаючись і червоніючи, містер Тутс прикидається враженим, коли підходить до неї, і запевняє (це після того, як од самого Лондона не відставав від її карети і душився від щастя, ковтаючи пилюку з-під її коліс), що ніколи в житті не зазнав такої несподіванки.

— А ви й Діогена з собою взяли, міс Домбі! — каже містер Тутс, якого колотить дрож од дотику до маленької долоні, так просто, по-дружньому простягненої йому.

Звісно, Діоген тут, і, звісно ж, у містера Тутса є підстави його помітити, бо собака кидається прямісінько до його ніг і аж перевертом летить у цьому відчайдушному наскоку, достеменно мов пес із Монтаржі. Та мила його господиня одразу вгамовує його.

— Назад, Ді, назад! Хіба ти забув, кому ми завдячуємо нашу дружбу, Ді? Сором тобі!

О, добре тому Діогенові, що може тулитися головою до її руки і бігати собі туди-сюди довкола неї, погавкуючи, і кидатись на кожного перехожого, доводячи свою відданість! Містер Тутс теж охоче кинувся б на кожного. Мимо проходить якийсь військовий, і містер Тутс нічого так не хоче, як кинутись на нього що є духу.

— Діоген тут як у себе вдома, чи не так, міс Домбі? — каже містер Тутс.

Флоренс потакує з вдячною посмішкою.

— Вибачте, міс Домбі, — каже містер Тутс, — але якщо б ви хотіли прогулятися до Блімберів, то я… я йду туди.

Флоренс без слова бере його під руку, і вони обоє йдуть туди, Діоген біжить попереду. Містерові Тутсу підгинаються ноги, і, дарма що бездоганно вдягнений, він, місцями відчуває, а місцями бачить певні хиби в шедеврах Берджеса і К° й шкодує, що не взув оту найкращу пару черевиків.

Від будинку доктора Блімбера віє тією ж ученістю та старанням, що й завжди, — а он і вікно нагорі, в якому вона виглядала блідого личка, що сяло радощами, вздрівши її, а худорлява долонька посилала їй поцілунки. Двері відчиняє той-таки підсліпуватий молодик, щирячи зуби до містера Тутса в дурнуватій посмішці й виказуючи цілковитий брак характеру… їх вводять до кабінету доктора Блімбера, де під статечне цокання великих дзигарів з холу, сліпий Гомер і Мінерва, як і колись, дають їм аудієнцію, а глобуси так само стоять на своїх звичних місцях, ніби й світ не змінився і ніщо в нім ніколи не гинуло, як того вимагає вселенський закон, що, обертаючи планету, зрештою всіх заганяє в землю.

А ось і доктор Блімбер на своїх учених ногах, і місіс Блімбер у блакитнім чепчику, ось і Корнелія зі своїми піщаного кольору кучериками й блискучими окулярами, що й досі, наче гробокоп, риється в могилах стародавніх мов. Ось столик, на якому він сидів, нещасний і чужий тут — «новачок», а ось, чути, туркочуть ті самі учні: у тому ж старому класі за тією ж системою вони живуть тим самим життям.

— Тутс! — каже доктор Блімбер. — Дуже радий вас бачити, Тутсе.

Містер Тутс хихотить у відповідь.

— І ще в такому гарному товаристві,— додає доктор Блімбер.

Містер Тутс, збуряковівши, пояснює, що випадково зустрівся з міс Домбі, а що міс Домбі хотілося — як і йому — відвідати старі місця, то вони прийшли разом.

— Вам, без сумніву, буде приємно заглянути до наших юних друзів, міс Домбі,— каже доктор Блімбер. — І ваших колишніх однокласників, Тутсе. Здається, до нашого маленького портику, відколи його покинув містер Тутс, не вступали нові учні? — звертається доктор Блімбер до Корнелії.

— Тільки Бісерстон, — відповідає Корнелія.

— Ай правда, — каже доктор. — Для містера Тутса Бісерстон — нова людина.

Майже нова і для Флоренс, бо цей Бісерстон, що сидить у класі, — вже не юний містер Бісерстон з пансіону місіс Піпчін,

Відгуки про книгу Домбі і син - Чарльз Діккенс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: