Диво-капелюх - Туве Маріка Янссон

— Гм, це справді ускладнює справу, — сказала Мумі-мама. — Треба побалакати з Хропиком, він на все знаходить раду.

Хропик дуже зацікавився.

— Це незвичайний випадок, — сказав він. — Треба вчинити суд. О третій годині зберімося всі біля кущів бузку й розгляньмо цю справу.

Стояло тепле, сонячне надвечір’я. Пахли квітки, гули бджоли. Садок, у яскравих барвах пізнього літа, був такий гарний, мов букет нареченої.

Ондатрів гамак знову прив’язали між деревами і до нього причепили табличку з написом: «Морин звинувач». Хропик сидів на скриньці й чекав, поки всі зберуться. На голову він натяг перуку з лика, так кожен бачитиме, що він суддя. Перед ним, за переділкою для підсудних, примостилися Чубсля й Махсля і їли вишні.

— Прошу дозволу бути їхнім звинувачем, — сказав Пхик (він не міг забути, як Чубсля й Махсля назвали його старою облізлою мишею).

— Тоді я буду їхній оборонець, — заявив Гемуль.

— А я хто? — запитала Хропка.

— Присяжний засідатель, — сказав їй брат. — Мумі будуть свідками. А Мумрик-Нюхайлик хай веде протокол. Але щоб нічого не пропустив.

— Виникає питання, чому Мора не має адвоката? — сказав Пхик.

— Їй не треба адвоката, — заявив Хропик. — На її боці право. Ви ж самі чули. Ну, годі. Починаємо!

Він тричі стукнув молотком по скриньці.

— Ти щось розумієшсля? — запитала Чубсля.

— Нічогісінькосля, — відповіла Махсля і стрельнула кісточкою в суддю.

— Будете говорити, коли я вас запитаю, — сказав Хропик. — Так або ні. І більше нічого. Ця валізка ваша чи Морина?

— Таксля! — сказала Чубсля.

— Нісля! — сказала Махсля.

— Запиши, що вони плутають! — вигукнув Пхик.

Хропик постукав по скриньці і сказав:

— Тихо! Питаю вас востаннє: чия це валізка?

— Нашасля! — відповіла Махсля.

— Вони кажуть, що їхня, — переклав Гемуль. — А вранці казали навпаки.

— Ну, то ми можемо віддати її Морі, — з полегкістю мовив Пхик. — Хоч мені й дуже шкода.

Чубсля стала навшпиньки й щось прошепотіла Гемулеві.

— Вона каже, — переклав Гемуль, — ніби тільки те, що у валізці, належить Морі.

— Ха! — пирхнув Пхик. — Цілком вірю. Тепер справу з’ясовано. Мора дістане те, що всередині, а ці риб’ячі пики нехай тримають свою стару валізку.

— Нітрохи не з’ясовано, — відважно заперечив Гемуль. — Річ не в тім, чиє те, що лежить у валізці, а в тім, хто має на нього більше права. Добра річ має бути в доброму місці. Ви всі бачили Мору. От я й питаю вас, чи по ній видно, що вона має право на сховане в валізці?

— Слушно, — сказав вражений Пхик. — Ти таки справді розумний! Але ж уяви собі, яка самітна Мора через те, що її ніхто не любить і вона про всіх думає погано! Те, що у валізці, — мабуть, усе її майно. Невже треба і його відняти в неї? Самітної, відштовхнутої, — вів далі Пхик тремтячим голосом. — У бідолахи, в якої Чубсля й Махсля хитро видурили єдину її втіху…

Він схлипнув і замовк.

Хропик постукав по скриньці:

— Морі не треба захисника! Крім того, твої докази спираються на почуття, і Гемулеві також. Давайте сюди свідків. Нехай вони скажуть своє слово!

— Нам дуже сподобалися Чубсля й Махсля, — заявили Мумі. — А Мора з першого погляду видалась недоброю і лихою. Шкода, що доведеться віддати їй сховане у валізці.

— Закон є закон, — урочисто мовив Хропик. — Говоріть про діло. Тим паче, що Чубсля й Махсля не вміють відрізнити, на що вони мають право, а на що ні. Така вже їхня натура, нічого не вдієш. Звинувачу, а ви що скажете?

Та Ондатр уже заснув у гамаці.

— Ну так, — мовив Хропик, — йому байдуже. Більше ніхто не хоче говорити?

— Вибачте, — озвався присяжний засідатель, — а чи не легше було б розсудити їх, якби ми знали, що там у валізці?

Чубсля знову щось прошепотіла, і Гемуль кивнув головою.

— Це таємниця, — сказав він уголос. — Чубсля й Махсля вважають, що воно найкраще, а Морі воно тільки найдорожче.

Хропик похитав головою і наморщив лоба.

— Складний випадок, — заявив він. — Чубсля й Махсля розважили слушно, але все ж таки вчинили хибно. А закон є закон. Мені треба поміркувати. Не заважайте мені.

Запала мертва тиша. Тільки гули бджоли й сонце осявало садок.

Раптом над травою повіяло холодом, сонце зайшло за хмару, а садок посірів.

— Що сталося? — запитав Мумрик-Нюхайлик і підвів голову від протоколу.

— Вона знову прийшла, — прошепотіла Хропка.

На обмерзлій траві справді сиділа Мора і дивилася на них.

Спинивши погляд на Чубслі й Махслі, Мора загарчала й поволі почала наближатися.

— Рятуйтесля! — крикнула Чубсля. — Поможітьсля!

— Стривай, Моро, — сказав Хропик. — Я ще тобі нічого не сказав!

Мора спинилася.

— Я саме скінчив обдумувати вашу справу, — вів далі Хропик. — А що, якби Чубсля й Махсля захотіли купити в тебе сховане у валізці? Скільки ти заправиш?

— Дорого, — крижаним голосом сказала Мора.

— Стане моєї золотої гори на острові Гатіфнатів? — запитав Хропик.

Мора похитала головою.

— Б-р-р, як холодно, — сказала Мумі-мама. — Піду візьму хустку.

І вона побігла на веранду через садок, де лишилися морозяні сліди Мори.

Запинаючись у хаті, Мумі-мама мимохідь глянула на диво-капелюх, і раптом їй спала чудова думка. Може, він сподобається Морі?

Вона хутенько захопила диво-капелюха з собою і, вернувшись, поклала його на траву:

— Ось найкоштовніша річ у цілій долині Мумі. В цьому капелюсі, щоб ти знала, Моро, утворюються найкращі хмарки, виростають найбуйніші садки, вода обертається на сік. Це єдиний диво-капелюх на світі.

— Доведи! — глузливо сказала Мора.

Тоді Мумі-мама вкинула в капелюх кілька кісточок з вишень. Запала глибока тиша.

— Аби тільки з нього не вилізло щось погане, — пошепки сказав Мумрик-Нюхайлик Гемулеві.

Проте їм пощастило. Коли Мора зазирнула в капелюх, там лежали червоні рубіни.

— Ось бачиш! — зраділа Мумі-мама. — А уяви собі, що буде, як туди покласти, скажімо, цілий гарбуз!

Мора глянула на капелюха. Тоді перевела погляд на Чубслю й Махслю. Потім знову на капелюха. Видно було, що вона вагається.

Нарешті Мора мовчки сягнула по капелюх і зникла, мов холодна сіра тінь. Більше вона не з’являлася в долині Мумі, і більше ніхто нічого не чув про диво-капелюх.

Відразу засвітило сонце, садок засяяв барвами, сповнився гомону й пахощів.

— Дякувати богу, що ми спекалися того капелюха, — мовила Мумі-мама. — Хоч раз він нам пригодився на щось путнє.

— Але хмарки були гарні, — сказав Пхик.

— І гратися в джунглях було приємно, — мрійливо додав Мумі-троль.

— Чудовосля все вийшлосля, — радісно сказала Махсля й забрала валізку, що досі стояла перед звинувачем.

— Кращесля й бути не можесля! — додала Чубсля і взяла її за руку.

І