Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт

Тоді перевела погляд на адвоката і додала:

— Будьте такий ласкавий, перекажіть графу, що я воліла б не брати від нього грошей.

— Не хочете грошей? — здивовано вигукнув містер Гевішем. — Ви хочете відмовитися від тої виплати, яку граф призначив на ваше утримання?

— Так, — дуже просто відповіла жінка. — Я воліла б її не брати. Досить того, що змушена прийняти цей дім… І я вдячна за це графу, бо так зможу бути неподалік від свого сина. А щодо грошей, то маю трохи власних заощаджень — мені цього вистачить, тому й не потребую більше. Якщо граф так уже мене незлюбив, то мені тим більше не хотілося б, аби він подумав, ніби я відпустила Седрика через ті гроші. Бо сина я відпускаю тільки тому, що люблю його понад усе і заради його щастя здатна забути про себе і свої потреби. І ще: цього бажав би його батько.

Містер Гевішем потер підборіддя.

— Дивно це якось, — вимовив він. — Граф розсердиться. Він не зрозуміє вашої відмови.

— Думаю, що зрозуміє, коли трохи замислиться, — відповіла жінка. — Мені ці гроші й так не потрібні, то для чого мені приймати їх від людини, яка настільки мене ненавидить, що відбирає мого маленького хлопчика? Це ж дитина його рідного сина…

Містер Гевішем якийсь час замислено дивився на неї.

— Гаразд, я передам графу ваші слова, — проказав врешті.

Тут подали обід і всі сіли за стіл. Кішка вмостилася на кріслі поруч із Седриком і поважно муркотіла, поки вони обідали.

Увечері містер Гевішем уже доповідав про своє прибуття у замку. Граф відразу запросив його до себе. Адвокат застав свого господаря у зручному розкішному кріслі перед каміном: той сидів, сперши хвору ногу на низенький ослінчик. Одразу зміряв адвоката прискіпливим поглядом з-під кошлатих брів — і містер Гевішем завважив, що, попри вдаваний спокій, граф таки схвильований.

— Що ж, містере Гевішеме, — крекнув граф, — Ви вже повернулися. То які новини?

— Лорд Фонтлерой та його мати зараз у Курт-Лоджі, — відповів містер Гевішем. — Вони обоє непогано витримали подорож і почуваються дуже добре.

Граф щось нетерпляче гмукнув і нервово махнув рукою.

— Радий це почути, — кинув він. — Гаразд, хоч це добре. Сідайте собі. Може, вип'єте трохи вина? Що ще мені розкажете?

— Лорд Фонтлерой сьогодні ночуватиме разом з місіс Ерол. А завтра я привезу його в замок.

Рука графа лежала на поручні крісла. На останніх словах адвоката він підняв її і затулив долонею очі.

— Ну то розповідайте далі, — вимовив він. — Ви ж знаєте, я велів нічого не писати про цю справу, тому нічого не знаю, справді. Що то за хлопець? Його мати мене не обходить — хлопчик, хлопчик який?

Містер Гевішем надпив зі склянки портвейну, якого сам собі налив, а тоді сів у крісло, тримаючи склянку в руці.

— Ну, взагалі важко говорити про характер семирічної дитини, — обережно завважив він.

Передсуди графа були просто нездоланні. Він глипнув на адвоката і суворо видав рішенець:

— Він дурень, так? Чи незграбний бовдур? Та американська кров дається взнаки, хіба ні?

— Не думаю, що вона йому зашкодила, мілорде, — як завжди, стримано і сухо відповів адвокат. — Звісно, я не надто знаюся на дітях… але мені хлопець видається доволі милим.

Містер Гевішем завжди тримався такої манери у висловлюванні своїх думок, і зараз був підкреслено сухим і стриманим. Адвокат просто вирішив: нехай ліпше граф Доринкурт сам складе собі думку про внука. Тим-то постановив не розповідати нічого заздалегідь.

— Він здоровий? А який на зріст? Високий? — допитувався граф.

— Наскільки можу судити, зі здоров'ям у нього все гаразд. Як також зі зростом, — відказав адвокат.

— Не сутулий? Миловидний? — не відступав граф.

На устах містера Гевішема з'явилася ледь помітна посмішка. Перед ним-бо постала картина, яку бачив при від'їзді з Курт-Лоджу, — милий хлопчик, який невимушено собі розлігся перед каміном, золотаві кучері на фоні тигрячого хутра, та ще рожевощоке личко і жвавий погляд.

— Думаю, мілорде, він дуже милий. Принаймні мені так видається, — стримано відповів адвокат. — Ясна річ, мені годі судити напевно. Але, дозволю собі завважити, він дещо відрізняється від англійських дітей.

— Я й не сумнівався, — кинув граф. Його саме пронизав різкий біль у нозі. — Ті американські діти — то переважно одні нахаби і зухвальці. Я вже досить про це начувся.

— Гм… не сказав би, що йдеться про зухвальство, — промовив містер Гевішем. — Мені навіть годі описати цю відмінність. Оскільки хлопець більше часу проводив серед дорослих, аніж серед дітей, то мені здалося, що у його поведінці серйозність і дитячість якось поєднуються.

— Американське зухвальство! — заперечив граф. — Мені багато про це розповідали. Тільки що вони називають це раннім розвитком і свободою. Аякже! Страшне нахабство і жахливі манери — ось що воно таке насправді!

Містер Гевішем знову ковтнув портвейну. Він узагалі рідко сперечався зі своїм вельможним господарем, а коли у того були напади подагри — то й поготів. У такі хвилини ліпше було не входити в слово. Отож на кілька хвилин запала мовчанка. Та за якийсь час містер Гевішем її порушив.

— Я маю передати вам повідомлення від місіс Ерол, — промовив він.

— Не хочу чути жодних її повідомлень! — гнівно відрізав граф. — Що менше про неї буду знати — то ліпше.

— Бачите, але це важливо, — пояснював адвокат. — Вона воліє відмовитися від утримання, яке ви їй призначили.

Графа аж пересмикнуло.

— Що?! — вигукнув він. — Що ви сказали?! Містер Гевішем повторив:

— Вона стверджує, що в цьому немає потреби, а оскільки стосунки між вами годі назвати приязними…

— Приязними?! — з люттю вигукнув граф. — Можу сказати напевно: вони ніколи не будуть приязними! У мене сама згадка про неї викликає ненависть! Примітивна корислива американка! Нехай не показується мені на очі.

— Мілорде, — вимовив містер Гевішем, — мені здається, її годі назвати корисливою. Для себе вона нічого не просить. Просто повідомляє, що не може прийняти ті гроші, які ви їй запропонували.

— Вона зумисне так робить! — відрізав граф. — Хоче, аби я з нею побачився. Думає, що буду захоплюватися її рішенням. Аякже, дочекається! Це всього лиш та американська незалежність! Але я не дозволю, аби вона жила як жебрачка — та ще під самою брамою мого парку! Якщо вже вона матір мого внука, то має займати відповідне становище — і вона буде його займати. Тому й отримуватиме ті гроші, хоче того чи ні!

— Місіс Ерол не буде їх витрачати, — сказав містер Гевішем.

— А це мене не обходить! — скрикнув граф. — Гроші їй все одно посилатимуть. Аби не