Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт
— Седрику, мій дім розташований неподалік від замку, — м'яко повторювала вона кожного разу, коли про це заходила мова. — Я буду зовсім близько від тебе. І ти щодня зможеш прибігати до мене й розповідати про все, що у тебе діється. Нам буде добре! Там чудові місця. Твій батько часто мені про них розповідав. Він дуже любив свій маєток… І ти також його полюбиш.
— Якби ти там мешкала разом зі мною, то я любив би його іще більше, — відповів юний лорд із глибоким зітханням.
Він-бо ніяк не міг збагнути, чому це матуся повинна жити не разом з ним.
Натомість місіс Ерол вирішила, що синові ліпше не знати, чому граф прийняв таке рішення.
— Я би воліла, аби Седрик про це не знав, — мовила вона до містера Гевішема. — Він не зможе зрозуміти, чому граф так вирішив. Коли дізнається — то це хіба його глибоко вразить. Хлопчикові легше буде полюбити дідуся, коли він не знатиме, що граф з такою неприязню ставиться до мене. Мій хлопчик не знає, що таке неприязнь, тому йому буде дуже важко змиритися з тим, що хтось мене ненавидить. У нього таке добре серце, він так мене любить! Отож ліпше не говорити йому нічого, аж доки не підросте. І для графа це буде ліпше. Бо інакше між ним і Седриком виникне нездоланний бар'єр… І Седрик ще дитина.
Тим-то Седрику лише пояснили: мовляв, існують певні причини, які він зможе зрозуміти хіба коли виросте, через які дідусь мусив прийняти таке рішення. Хлопчик, звісно, здивувався. Хоча самі причини його надто не цікавили. Зрештою, мати багато розмовляла з ним, змальовуючи всі переваги нового життя. Хлопчик поволі заспокоївся, хоча містер Гевішем не раз бачив, як він задумливо дивиться на море і важко, зовсім не по-дитячому, зітхає.
— Не подобається мені це, — сказав він якось під час бесіди з адвокатом. — Ви навіть собі не уявляєте, як мені це не подобається. Але в житті багато розмаїтих клопотів — і з ними треба якось давати собі раду. Так казала Мері, і від містера Гобса я також таке чув не раз. А матуся хоче, аби мені подобалося жити у дідуся, тому що він втратив своїх синів… а це дуже важко. Як можна не жаліти того, хто поховав усіх своїх дітей… До того ж, останній син помер так… так несподівано.
Пасажирів пароплава, які зазнайомилися з юним лордом, страшенно зворушувала його розсудлива манера вести бесіду — поважні судження, які зазвичай можна почути хіба від дорослого досвідченого чоловіка, та отой серйозний вираз дитячого личка, з яким це вимовлялося, справляли неабияке враження на слухачів. Ще б пак: уявіть-но лишень милого золотоволосого хлопчика, який має звичку всістися, обхопивши одне коліно своїми дитячими рученятами, — і починає вголос розмислювати на всякі поважні теми. Це викликало неабияке захоплення серед слухачів-дорослих. Навіть незворушний містер Гевішем — і той уже відчував втіху від товариства юного співбесідника та його суджень.
— Наскільки розумію, ви будете добре ставитися до графа? — спитав його якось адвокат.
— Так, звісно, — впевнено відповів юний лорд. — Він мій родич, а до родичів треба ставитися добре. Зрештою, він сам так гарно до мене поставився… Коли хтось стільки доброго для тебе робить, коли хоче, аби у тебе було все, чого лиш собі бажаєш — то любитимеш ту людину, навіть якби вона не була твоїм родичем. А коли та особа належить до твоєї рідні, то будеш її любити ще більше.
— Тобто ви думаєте, що граф вас полюбить? — припустив містер Гевішем.
— Певно, що так, — відповів Седрик. — Розумієте, я ж також його родич… а саме син його сина. Хіба ж ви не бачите? Він уже мене любить — бо інакше хіба робив би мені стільки подарунків? Хіба послав би вас за мною?
— Ага, ось воно як, — завважив адвокат.
— Ну так, — потвердив Седрик. — А як інакше? Чи ви не погоджуєтеся зі мною? Звісно, дідусі завжди люблять своїх онуків.
Тим часом на пароплаві пасажири потроху відходили від морської хвороби і піднімалися на палубу подихати свіжим повітрям. Люди зручно вмощувалися на шезлонгах, заводили між собою бесіду — й романтична історія юного лорда Фонтлероя переходила з уст в уста. Відповідно, всі зацікавлено спостерігали за маленьким хлопчиком, який бігав собі по палубі або ж проходжувався разом з матір'ю чи цим літнім сухорлявим адвокатом, або ж розмовляв з матросами. Усі полюбили малого, отож невдовзі друзі у нього були на цілому пароплаві. Седрик-бо завжди легко нав'язував контакти з людьми — не інакше було і тут. Коли чоловіки виходили на прогульку, то запрошували його до себе. Отож хлопчик поважно проходжувався з ними по палубі і дотепно відповідав на їхні жарти, веселячи усе товариство. Коли ж із ним заводили розмову жіночі компанії, то й тоді юний лорд відразу опинявся у центрі уваги і викликав нові й нові хвилі сміху серед своїх співбесідниць. Так само коли Седрик бавився з дітьми, то й там не бракувало веселощів. Серед матросів у нього також з'явилися добрі друзі: хлопчик захоплено слухав їхні розповіді про піратів, про корабельні аварії та про безлюдні острови. Невдовзі він навчився лагодити корабельні канати і майструвати іграшкові кораблики, а також доволі швидко збагнув різницю між розмаїтими «марселями» і «ґрот-марселями»[4]. Хлопчик уже залюбки вживав у розмові різні морські словечка. Якось він викликав немале пожвавлення серед товариства, яке тоді перебувало на палубі у пальтах у шаликах, коли дзвінко вигукнув:
— Але ж нині холодно, клянуся Нептуном!
Седрик здивувався, чому всі засміялися. Він почув цей вислів від «старого моряка» на ім'я Джері, який частенько вживав це, коли розповідав юному лорду розмаїті морські історії. Якщо вірити тим розповідям, Джері виходив у плавання зо дві чи три тисячі разів, кожного разу його корабель неодмінно зазнавав аварії поблизу островів, які, звісно, населяли кровожерливі племена людоїдів. З його розповідей також можна б зробити висновок, ніби його кілька разів підсмажували на рожні, з'їдали та ще разів з п'ятнадцять-двадцять з нього живцем знімали скальп.
— Тим-то він такий лисий, — пояснював лорд Фонтлерой матусі. — Якщо з тебе стільки разів знімуть скальп — то певно,