Маленький лорд Фонтлерой - Френсіс Ходжсон Бернетт

— Я увесь час намагався собі уявити: який Ви? — признався хлопчик. — Іще на пароплаві я лежав у своїй каюті — і думав: чи Ви подібний до мого татуся?..

— І як, подібний? — поспитав граф.

— Бачите, я був зовсім маленький, коли він помер, — відповів Седрик. — Тому я його добре не пам'ятаю. Але мені здається, що ви не дуже схожі.

— Напевно, ти розчарований? — поцікавився граф.

— Та ні, — ввічливо відповів Седрик. — Звичайно, хочеться, аби хтось був схожий на мого татуся. Але запізнати дідуся приємно навіть коли він і не схожий на татка. Бо ж з родичами завжди знаходиш спільну мову.

Граф відкинувся на спинку крісла, не зводячи, проте, погляду з хлопчика. Навряд чи графові досі доводилося чути, що з родичами завжди знаходять спільну мову. Він-бо завжди сварився зі своїми родичами — виганяв їх із дому або ж всіляко принижував та ображав. Тим-то всі його й ненавиділи.

— Рідного дідуся будь-хто любитиме, — вів далі лорд Фонтлерой. — Тим більше коли він такий добрий, як ви.

На обличчі старого аристократа з'явилося певне замішання.

— Гм, то я, виходить, добрий? — вимовив він.

— Звісно, — усміхаючись потвердив лорд Фонтлерой. — Я вам страшенно вдячний і за Бриджит, і за продавчиню яблук, і за Діка.

— Бриджит?! — вигукнув граф. — Дік? Продавчиня?

— Так, — кивнув головою Седрик. — Ви ж передали для них гроші… тобто ви передали їх через містера Гевішема для мене, аби я їх витратив так, як захочу.

— Ага! — вимовив граф. — Ось у чому річ! Гроші, які ти мав витратити за власним бажанням. То що ж ти за них купив? Розкажи, мені цікаво.

Його острішкуваті брови зійшлися докупи — граф пильно дивився на хлопчика, очікуючи відповіді. Графові і справді було цікаво почути, на що пішли ті гроші.

— Ой, та ви ж, певно, не знаєте про них — ані про Діка, ані про продавчиню, ані про Бриджит, — проказав лорд Фонтлерой. — Я геть забув, що ви живете дуже далеко від них. Це мої друзі. І коли Майкла допала гарячка…

— Хто такий Майкл? — поспитав граф.

— Майкл — то чоловік Бриджит, — пояснив Седрик. — їхні справи були геть погані. Якщо чоловік хворий, не має роботи, а в сім'ї дванадцятеро дітей — то можете собі уявити, як їм велося. Взагалі Майкл добрий чоловік. А як ото захворів, то Бриджит не раз приходила до нас додому, розказувала про свої клопоти — і плакала з розпуки. А того вечора в нас якраз був містер Гевішем. Бриджит прийшла і знов розплакалася, бо в них вже не було що їсти ані не мали з чого заплатити за житло. Я пішов до неї — вона сиділа на кухні. А потім містер Гевішем прислав за мною і сказав, що ви передали для мене гроші. Тоді я чимдуж кинувся на кухню, наздогнав Бриджит — і вручив їй гроші. Бриджит спершу навіть не могла повірити своїм очам. Ось чому я дуже вам вдячний.

— Ага, — вимовив граф своїм низьким глухим голосом, — то ось що ти зробив для себе. Може, ще щось?

Дуґал влаштувався побіч крісла з високою спинкою, на якому сидів Седрик. Дог знай крутив головою, слідкуючи за рухами Седрика, немовби його страшенно цікавило те, що той розповідав. Узагалі Дуґал був собака вельми поважний. Певно, він відчував, що коли він такий великий, то не може легковажно ставитися до життя. Старий граф, який добре знав собаку, потайки спостерігав за ним. Річ у тім, що Дуґал ніколи не мав звички заводити знайомства поспіхом, відразу, тим-то графа неабияк здивувало, що дог дозволяв Седрикові себе гладити. У цю мить собака затримав на хлопцеві уважний погляд, а тоді обережно поклав свою велику, мов у лева, голову йому на коліно.

Седрик гладив свого нового друга і водночас відповідав дідусеві:

— Бачите, був іще Дік, — проказав він. — Дік вам би сподобався, я певен. Бо він хлопець правильний.

Проте так говорили хіба в Америці, тому граф не відразу зрозумів, що Седрик мав на увазі.

— Що значить — правильний? — перепитав граф.

Лорд Фонтлерой на мить замислився, бо і сам не знав, що воно значить. Та оскільки цей вислів частенько вживав Дік, то Седрик був певен, що означає він щось дуже хороше.

— По-моєму, це значить, що він нікого не обдурить, — взявся пояснювати Седрик. — І не вдарить меншого за себе. І черевики чистить так, що вони аж блищать, як наглянцує. Дік працює чистильником.

— І ти з ним знаєшся? — спитав граф.

— Він мій давній друг, — потвердив Седрик. — Не такий давній, як містер Гобс, але ми знаємося вже досить давно. Коли я від'їжджав, він подарував мені ось це, — хлопчик сягнув у кишеню й витягнув звідтам щось червоне. Це була складена шовкова хустинка. Седрик з гордощами розгорнув її. На червоному тлі виднілися зображення кінських голів та підків.

— Цю хустинку мені подарував Дік, — промовив юний лорд. — Я берегтиму її як зіницю ока. Бачите, її можна зав'язати на шию, а можна встромити у кишеню. Дік придбав її з першого заробітку — після того, як я викупив у Джейка усю його долю, а потім ще закупив нових щіток. Ото Дік і подарував мені хустинку на пам'ять. А містеру Гобсу я подарував годинник з написом: «Відкривши це, згадайте мене». То ось: коли я витягую хустинку, то також відразу згадую про Діка.

Годі й описати, що відчував вельможний граф Доринкурт, слухаючи розповіді свого внука. Загалом графа непросто було чимось спантеличити, бо пожив він немало і побачив на своєму віку предосить. Проте тут йому довелося зіткнутися з таким, чого він іще не бачив. Тим-то й не міг собі дати ради з почуттями, які його охопили. Граф ніколи не переймався дітьми. Власні забаганки забирали весь його час, тому на дітей його вже не залишалося. Навіть коли його сини були малі, то й тоді він ними не цікавився. Зараз він хіба пригадував собі, що батько Седрика також був таким вродливим і міцним хлопчаком. Граф був себелюбцем, яких мало, отож звідки йому було навчитися цінувати чиюсь безкорисливість і щирість? Звідки йому було знати, якою любов'ю, довірою, ніжністю сповнене дитяче серце? Хіба міг він собі уявити, які великодушні і щирі думки народжуються у дитячій голівці?

Граф Доринкурт узагалі досі остерігався малих дітей — особливо хлопчиків. Певно, вони нагадували йому радше надокучливих щенят, які знай товчуться по кімнаті й увесь час чогось потребують. А граф волів, аби у його домі панував