Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут

Наївшись, я заснув і прокинувся ввечері, коли рибалки вже пішли додому. Сонце зайшло, вологе повітря і близькість водоймищ нагадали мені про затишну кімнату, але зараз я не мав права думати про відпочинок. Адже я, і тільки я, можу зараз урятувати народне майно від злодіїв!

Оскільки в моєму плані нічних дій поки що був лише один пункт, а саме — потреба добре виспатись (що я й виконав), зараз треба було негайно продумати другий пункт: як повідомити охорону про злодійство. Тільки тепер я усвідомив, що це не так легко. Дома, щоб примусити господаря відчинити зачинені двері, я кричав: "Відчиніть двері!» — і біг до дверей. Якщо господар не розумів, я знову повертався до його кабінету і з криком біг до дверей, повторюючи це доти, доки не виконували мого прохання. Але ж тут зовсім інші умови! Злочин планується за кілометр від будки, де містяться вартові. Чи зрозуміє вартовий, куди я його кличу? Внутрішній голос підказував мені, що не зрозуміє.

Справді, як повідомити охорону про змову? Становище було критичне. Голова моя гарячково працювала, шукаючи виходу, але його не було. Саме тут спало мені на думку все написати і дати листа директорові. Але зараз робити це було пізно: по-перше, я не вмів писати, а по-друге, не було ні паперу, ні олівця...

«Якось воно та буде...» — змушений був заспокоїти себе фразою, яку я ненавидів, бо її вживають тільки безвольні, малокультурні коти та службовці, які звикли до самопливу. Та нічого не поробиш.

Час збігав. З кожною хвилиною я відчував, як мої нерви натягуються все дужче й дужче. Що я робитиму, коли почнеться грабування? Що? А надворі темнішало й темнішало, час злочину невблаганно наближався.

Коли геть смерклося, прийшли троє вартових, серед них і Пуголовиця з гвинтівкою. Один з охоронців вів на ремінці величезного пса. Вперше за все життя я глянув на цю потвору без ворожого почуття.

— Сьогодні вітаю тебе, собако! — скрикнув я і одбіг від нього, щоб уникнути зайвого конфлікту.

Охоронець з собакою залишився в будці, яка стояла в центрі ставкового господарства, а Пуголовиця і другий вартовий пішли в різні боки оглянути «об'єкти», або, просто кажучи, окремі ставки.

Пуголовиця подався в той бік, де господарство межувало з шляхом і де був ставок, з якого сьогодні вибрали частину риби. «Починається!» — з хвилюванням подумав я і пішов назирці за своїм ворогом.

Пуголовиця був веселий, навіть наспівував щось під ніс, і я ніяк не міг втямити, чому він такий, адже його чекала небезпека!

Кілометра за півтора від будки, біля останнього ставка, Пуголовиця спинився і, озираючись на всі боки, почав чекати. Минуло з півгодини, почулося чахкання мотора. Серце мені тривожно забилося: «Він!»

Чахкання наближалося, і скоро я побачив півторатонку, що спинилася кроків за сто від ставка. Ніч була темна, але коти прекрасно бачать вночі, і мені було видно Ракшу, що простував до нас. Пуголовиця, який не міг бачити, хто йде, захвилювався і крикнув:

— Стій! Хто там? Стій, стрілятиму!

Ракша спинився і тоном, в якому почувалося презирство, сказав:

— Гляди, стрельнеш, то лиха не оберешся! Спочатку взнай, що тобі буде, коли вб'єш мене.

Пуголовиця, пізнавши голос Ракші, опустив гвинтівку. Ракша підійшов до Пуголовиці впритул і, пересвідчившись, що він тут сам (мене він не побачив), сказав тихо:

— Не подумай мене вбити. Ідучи сюди, я залишив жінці листа, в якому написав усе про тебе. Якщо мене вб'ють або спіймають, жінка віддасть його в міліцію. Второпав?

Я побачив, як враз осів і посірів Пуголовиця. Так ось чому він був такий веселий, ідучи сюди! Він надумав убити Ракшу і позбутися небезпечного свідка.

— Таке вигадав! — хрипко промовип Пуголовиця і швидко закліпав очима.— Давай краще про діло...

В цю мить почувся гавкіт собаки, що наближався.

— Старший вартовий іде сюди! — злякався Пуголовиця.

— Іди назустріч і перейми його. Рівно о першій приходь сюди. Я й товариш чекатимемо тут з машиною. Годинника маєш?

— Маю.

— Усе! Йди!

У мене трохи відлягло від серця: старший вартовий не такий дурень, щоб повірити на слово цьому негіднику. Він перевірить, хто в машині, побачить волок, і все буде гаразд.

Я ледве встигав за Пуголовицею, біжучи назустріч вартовому, і враз спинився, почувши голосне дихання собаки. Що робити? Адже цей «друг» кинеться перш за все на мене! Я вже бачив його вогненні баньки і роззявлену страшну пащу. Тікати? Раптом мій погляд упав на деревце за десять кроків від мене. Блискавично я стрибнув на нього і за секунду сидів уже на самому вершечку, благословляючи в душі цього чудового Костя, що придумав насадити дерева вздовж доріжки між каналом і ставками.

Пуголовиця запевнив старшого вартового, що машина проїхала далі, і той вагався, чи йти аж до шляху, чи не треба.

«Іди! Іди! Цей мерзотник тебе обдурює!» — гіпнотизував я старшого вартового.

— Поїхали далі! — кажу вам,— Не вірите, ходімо подивимось. Готовий хоч об заклад побитися.

Я з тремтінням чекав відповіді.