Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут

Та професор, видно, не слухав його.

— Ви розумієте, які перспективи відкриваються? Коли наш експеримент вдасться, ми матимемо величезне стадо імунних коропів! — Професор глянув на вусатого Федора Тарасовича і, за звичкою все зразу пояснювати, провадив: — Короп, який хворів на краснуху і видужав. вдруге не захворіє на цю хворобу. Він має імунітет проти неї! Більше того, потомство такого коропа теж не хворіє на краснуху! Теж імунне! Коли хоч десята частина наших коропчат видужає, ми матимемо величезне племінне стадо стійких до краснухи коропів! Ми дамо мальків од цих коропів в усі ставки Радянського Союзу і заселимо всі ставки рибою, яка не боїться цієї страшної хвороби. До праці! До праці, дорогий Костю!

Я був дуже зворушений промовою професора і почав аплодувати, але мене не підтримали.

— Почнемо з ванни? — вже спокійніше промовив Іван Іванович.

— Ванну професорові! — наказав Кость.

— Божевільні! — скрикнув я.— Надворі початок квітня! Ви простудите нашого професора! — Але на мене не звернули ніякої уваги, і робітники почали наливати воду у великий брезентовий шаплик.

Тоді я підбіг до професора і почав умовляти його не робити дурниць, але він навіть не глянув на мене, стежачи, як розчиняють у шаплику сіль. Дома професор купався у ванні без солі. Навіщо ж тут йому сіль? Це питання примусило мене замислитись, і я, заспокоївшись, став чекати. Яке все ж таки багатогранне і різноманітне життя! Я живу на світі вже два роки, а майже щодня потрапляю на якусь несподіванку. Навіщо сіль?

Але моєму здивуванню не було меж, коли в ванну (це був звичайний шаплик), замість професора, посадили... коропів! Купали рибу!

— Вай! — скрикнув я. — Та вона ж і так весь час у воді! Навіщо ж її купати?

Але рибалки, незважаючи на мої вигуки, продовжували накидати в зроблені з сітей носилки коропенят і коропів. Потім носилки опускали в шаплик і, побовтавши там рибу, витягали її, полоскали, висипали в цистерну з написом «Живорибна» і купали нову партію коропів. Коли вода забруднилась, її обережно вилили.

Чому так обережно вилили воду? Це мене теж цікавило. Еге! Он воно що! На дні шаплика, коли вилили з нього воду, дещо залишилось. Це були п"явки і ще якісь огидні створіння, яких професор називав риб'ячими вошами. Виявляється, ці паразити, присмоктавшись до коропів, пили їхню кров. У солоній воді вони поодпадали від риби і тепер ворушилися, підіймаючи свої бридкі щупальця.

Мене інколи нападали блохи, і я знаю, яка то неприємність, коли з тебе смокчуть кров. Але я міг спіймати блоху або принаймні почухатись, коли вона вкусить! А бідолашні коропи не мають ні лап, ні рук, ні кігтів, ні зубів. Вони не можуть не лише прогнати чи вбити паразита, а навіть почухатись!

Робітники знову наповнили шаплик водою, розчинили сіль, скупали нові партії риби, аж поки не вибрали весь волок. Купану рибу цистерна відвозила до інших ставків, великих коропів — до розсадників, мальків — до моря, в яке їх впускали, хворих вкидали в канал.

Сонце піднялось уже височенько, стало добре-таки припікати. І мені схотілося спати.

Я вже був умостився на професоровій куртці, яку він скинув, коли стало жарко, аж на греблі, що одділяла ставок від каналу, з'явився незнайомий чоловік.

— Чого вам тут треба? — суворо запитав його директор господарства.

— А що, хіба тут не можна ходити? — відповів той зухвало. Так, ходити тут не заборонялося, і наш директор тільки неприязно кинув:

— А чого ходити?

— Подивитися...

Незнайомий зажерливо позирав на рибу, що блищала золотавою лускою на сонці, хвилююче тріпотіла у волоці або раптом підстрибувала на півметра над шапликом-ванною. Це був явно підозрілий тип, і я цілком розумів неприязнь до нього нашого директора.

Зненацька я помітив, як очі незнайомця широко розплющились. Я простежив за його поглядом і побачив, що він спинився на нашому Петровичі. Той ненароком глянув теж на нього, хвилину дивився, раптом зблід і потім злякано опустив очі. Незнайомий ледь усміхнувся і відвів свій погляд убік.

«Еге! — сказав я сам собі.— Тут щось є!»

Несподівані вигуки захоплення одвернули мого увагу від незнайомого. Я кинувся до волока і остовпів. Рибалки тримали в підсаці велетенського коропа. Я не знаю, з чим можна порівняти цього велетня, бо життєві враження в мене дуже обмежені, як і в кожного, хто провів майже все своє життя в чотирьох стінах квартири.

— Оце короп!

— Не короп, а цілий кабан!!!

— Акула!

— Теля!

Ці вигуки лунали з усіх боків і розширили мої уявлення про світ. Я ж ніколи ще не бачив ні живого кабана, ні живого теляти, ні акули. Тепер я міг уявити, які вони є,— такі, як оцей коропище.

Рибину зважили, викупали і посадили в окремий садок. Ненароком я глянув на незнайомого типа. Він не зводив очей з коропа, а почувши, що його вага — шістнадцять кілограмів, аж затанцював на місці. «Еге!»— знову сказав я собі і на всякий випадок підійшов до нього ближче, щоб понюхати і запам'ятати його запах. Як я потім хвалив себе за цю обачливість!