Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут

Друга перешкода — це страшна хвороба краснуха, від якої гине зараз короп, що живе у цьому морі.

«Цікаво,— подумав я, — чи можна котам їсти коропів, хворих на краснуху? Якщо хвороба не переходить на котів, то я матиму там досить їжі, коли втечу від кари і житиму на пустельному березі моря». Я уважно читав доповідну записку далі, та професор обійшов питання. яке мене цікавило. Мені раптом так схотілось свіжої риби, що, забувши про страту в морі, я, здається, полетів би до цього водосховища зараз.

У день нашого від'їзду до професора прийшов знайомий уже мені тип у брудному халаті. Виявилось, що й він поїде з нами на Дніпровська море. Так, цього можна було сподіватися: професор не зміг би мене втопити особисто, і для цієї ганебної акції брали спеціально ката.

Ми сіли в професорову «Волгу» і поїхали. З цікавістю я оглядав краєвиди. Мене радувала зелень озимини, несміливі листочки на деревах, чорна рілля, від якої здіймалася пара, і .мені болісно стискалось серце, коли ми проїжджали біля ставка чи річок з синьою, холодною водою. Тоді я мимоволі переводив свій погляд на Петровича, якого в душї називав катом.

У мене не було до нього зненависті, ні. Це була звичайна зневага. Спочатку я сам не розумів, звідки в мене таке почуття, потім збагнув: це тому, що він ніколи не сміється.

Раніше, коли я був дуже молодий, а, отже, і досить дурний, мені здавалося, що люди, які не усміхаються.— це дуже розумні і дуже поважні люди, вони завжди похмуро мовчать, бо думають про серйозні, важливі речі. Між іншим, ще під час мого перебування в Письменника я познайомився з одним критиком, який ніколи не посміхався і писав довгі статті. Тоді я вважав цього критика геніальним, а тепер, якось проглянувши його статті, побачив, який це тупий невіглас... Часто зустрічаючись з розумними людьми, я переконався, що у справді розумної людини майже завжди усміхнене лице. Я довго сушив голову над цим своїм спостереженням, а виявилось, що справа дуже проста. Людина відрізняється від тварини, крім усього іншого, тим, що має здатність сміятися. Коли ж людина не сміється, то вона втрачає людську подобу і скидається на свого «друга» — собаку. До речї, коти сміються, але внутрішньо. (Далі, коли я писатиму, що кіт або кішка засміялись, то треба розуміти, що вони засміялися внутрішньо.)

Поглядаючи на злу фізіономію Петровича, я чекав, що він ось-ось загавкає...

— Імунітет! Тільки виховувати у коропа імунітет проти краснухи, — говорив професор сам до себе, хоча формально звертався до ката.

— Однаково здохне! — заперечував той.

Я особисто не знав, що таке імунітет, але погоджувався з професором, бо вірив йому, знаючи, що він не кидає слова на вітер.

— А ви знаєте, що таке імунітет, Петровичу? — усміхнувся професор.

— Що таке імунітет, я не знаю, а що риба подохне — знаю.

— А щоб вона не подохла, ми її будемо лікувати.

— Тю-тю! Де ж це видано, шоб рибу лікували? Хіба це людина чи бодай корова? То — іграшки...

— Вилікуємо, Петровичу! А імунітет — це здатність організму протистояти хворобі.

Той тупо дивився на професора, не розуміючи цієї простої фрази.

— Наприклад, віспа. Коли ми прищеплюємо вакцину віспи людині, то вона вже не хворіє на цю хворобу. Ми кажемо: така людина має імунітет проти віспи. Зрозуміло?

— Раніше й без імунітету риба не дохла, а тепер і з вашим імунітетом виздихає, бо... Та що говорити!..

Я дивився па професора, чекаючи, що він відповість Петровичу гостро, але він лише докірливо хитав головою.

Ми проїжджали в цю хвилину якимсь селом, і якась дурна кішка спробувала перебігти нам дорогу.

— Дави її, дави! — заволав Петрович, але шофер притишив хід, і кішка врятувалась.

— Ех, ти! Добросердий! — загарчав кат на шофера,— А вона, проклята, нещастя приносить!

О, як я ненавидів зараз цю тупу потвору! Я уважніше придивився до нього і підсвідомо, якимсь шостим почуттям відчув, що прозвисько кат я дав йому недарма. Щось в його обличчі було від ката. «Цікаво було б ознайомитись з його біографією.— подумав я.— Проглянути його анкету».

Незабаром ми прибули до великого міста. Я вперше побачив Дніпро, гідроелектростанцію, жовту хмару над металургійними заводами.

Спочатку ми проїхали Новим містом. Шофер сказав, що воно скидається на святково прибране, мабуть, тому, що всі будинки були нові, великі, гарні, а вулиці — широкі, чисті, з яскравими вітринами магазинів. Кат щось незадоволено буркнув, я — промовчав. Мені, як на вулицях немає собак, а біля кінотеатру — хлопчаків без червоних галстуків і з мокрими, почервонілими носами, то й добре.

Далі було Старе місто. Професорові воно теж сподобалось. Кат знову щось пробурчав, а я побачив собаку, що виткнувся з бокової вулички і, якщо не висловив свого незадоволення, то лише тому, щоб не підтримати Петровича. За півгодини ми були вже в риборозводному господарстві на березі Дніпровського моря, де на нас нетерпляче чекали. Нашу машину зустрічав цілий натовп — чоловік з двадцять.

— Професор Нетяга! — захоплено промовив молодий чоловік, що, як виявилось, був директором господарства.— Який я радий!

— Я теж радий з