Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут

— Другого! Зонд! Ампулу! — командував він і, швидко закінчивши нескладну операцію, знову повторював: — Далі! Зонд! Ампулу!

Федір Тарасович підняв руку, як школяр, і промовив:

— Товаришу професор, дозвольте запитати.

— Прошу.

— У нас у ставках не менше мільйона річняка, тобто однорічних коропенят, десять тисяч штук дворічних коропів, чотири тисячі трирічних та шістсот ще старших. Коли хвора тільки четверта частина риби, то й то скільки її буде! І як же ото кожній рибині розкривати рота і вливати ліки?

Професор припинив роботу.

— На жаль, ввести лівоміцетин кожній хворій рибині ми не маємо змоги. Це дуже дорогі ліки. Ми будемо лікувати лише тих коропів, які призначені на нерест, від яких ждемо потомство...

— А решта?

— А решта?.. — професор зітхнув. — Прошу продовжувати вашу роботу.— І сам взявся до своєї.

Він знову заходився вводити лівоміцетин, рибалки розвантажували волок, кидаючи рибу, окремо хвору, окремо здорову, у садки. Не подумайте, що садок — це те, де ростуть дерева. Це також і не той садок, що для маленьких дітей. Це великий мішок з сітки. Його занурюють у воду і тримають у ньому спійману рибу.

— А навіщо ми пускаємо в садок хвору рибу? — спитав хтось з робітників.— Однаково ж її доведеться закопувати. Всі, в тому числі й професор, глянули на Костя, бо це він наказав хвору рибу також тримати в садку.

— Іване Івановичу, вчора ввечері ви сказали, що краснуха поширена в ставках, а коропи, що живуть у річках, на краснуху не хворіють,— промовив Кость.

— Так, я це казав,— відповів професор, не розуміючи, куди хилить директор господарства.

— Я хочу зробити експеримент... — Кость замислився, і всі з цікавістю чекали, що він скаже далі,— Для мене ясно, що хворих мальків коропа буде у нас не менше одного мільйона штук. На осінь це був би один мільйон кілограмів риби, вартість її майже мільйон карбованців. За інструкцією я повинен негайно закопати, знищити оцей мільйон карбованців… Знищити мільйон, щоб зберегти десятки мільйонів! Якщо не знищувати хворої риби, то краснуха пошириться на всі водоймища, знищить усіх коропів! Тому я пропоную експеримент. Ось поряд, — він показав на дамбу вздовж долини,— канал, що ним відводять воду з річки в Дніпровське море. В ньому вода тече весь час. Вкинемо в цей канал хворих коропенят. Може, вони одужають у проточній воді?

Професор замислився на хвилину, потім усміхнувся і підняв угору палець:

— А це, знаєте, ідея! — сказав він. — Тільки... Тільки ж...— він опустив палець.— Тільки ж ми забруднимо канал хворобою.

— Вода з каналу йде в Дніпровське море, а воно вже заражене краснухою.

— Та так... Але... Ми знаємо, що в проточній воді риба на краснуху не хворіє, та наука не має доказів, що хворий короп видужує, коли перенести його в проточну воду. Отже, шановний Костянтине Івановичу, я не можу ручатися, що наш експеримент буде вдалий...

— От ми й з'ясуємо це, пустивши хвору рибу в проточну воду.

Я не розумію, чому, власне, завагався професор. Адже справа була цілком ясна — оскільки хвора риба підлягає знищенню, то чому не вдатися, нехай і до ненадійного засобу, щоб урятувати її. Я висловив свою думку вголос, і всі глянули на мене.

— От ненажера! — вигукнув кат, думаючи, що я прошу ще риби.

— Чи не заболів у нього живіт? — стурбувалась директорова дружина.

— О, ви ще на знаєте цього кота! — з гордістю промовив професор, і я аж затанцював, що мене зрозуміли — Він може вмолоти два кілограми смаженої шинки і не захворіти, а тут якесь жалюгідне півкіло...

«Оце зрозумів! А ще професор...» — образився я і сумно опустив хвоста.

Тільки Кость нічого не відповів на мої слова і, напружено думаючи, мовчки дивився на мене, та так уважно, що мені стало ніяково. І раптом він сказав:

— Іване Івановичу, а чому, власне, ви вагаєтесь? — І далі він слово в слово повторив усе те, що я казав. Я застрибав з радості. Кость, Костянтин Іванович, шановний товариш директор зрозумів мене! Який він хороший, цей Кость,— розумний, сміливий, вродливий. Я дав собі слово допомагати йому на кожному кроці, завжди і скрізь, коли це буде в моїх силах.

А професор, вислухавши Костя, стиснув плечима і промовив ніби до себе:

— А справді, чому? Чому? Хвору на краснуху рибу завжди знищували, закопуючи в яму, а з заражених ставків спускали воду і робили дезінфекцію дна. Я звик до цього. А ви раптом пропонуєте новий спосіб... І ви знаєте,— тут професор враз пожвавішав,— ми маємо нині надзвичайні, винятково сприятливі умови для проведення експерименту! Поряд — проточна вода! Проточна вода, яку не страшно забруднити краснухою! Дорогий Костянтине Івановичу, у вас чудова голова! Ви — молодець, Костянтине Івановичу! Дозвольте називати вас просто Костем.

— Здрастуйте! — втрутився в розмову я.— Ви ж його й так називали Костем!

Але директор засоромився і промовив:

— Прошу вас. Я дуже радий...