Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут
Незнайомий весь час поглядав на Петренка, а той ховав очі та хмурнішав. Тепер я був певен, що вони знають один одного і в них є якась таємниця. Раптом я згадав, що під час моєї першої зустрічі з Петровичем у мене виникла підозра, що він щось приховує. З свого невеликого життєвого досвіду я переконався, що людина здебільшого приховує погане, і в цьому люди вельми схожі на котів, які, зробивши шкоду, удають, що це зробили не вони. Може, це нескромно, але мушу сказати, що я особисто завжди чесно признаюсь, коли зроблю щось не так. Зрештою, значно легше один раз відбути заслужену кару, ніж мучитися, що тебе викриють і покарають подвійно — за злочин і за те, що його приховував.
З такими думками я сидів на професоровій куртці і уважно стежив за незнайомцем. Нарешті він спіймав-таки погляд Петровича і, моргнувши йому, пішов геть. Петрович не міг зразу ж відлучитися і лише поглядав у той бік, куди подався невідомий. Від хвилювання я вже не міг сидіти на місці. Навіщо незнайомий кликав Петровича? Що приховує в своїй чорній душі (я був певен, що душа в нього чорна) Петрович?
— Що з ним? — стурбовано сказала дружина директора, побачивши, що очі мої позеленіли, а хвіст заметлявся.
Заполонений тривожними почуттями, я забув про ввічливість, про те, що ця жінка гостинно приймала нас з професором у себе дома, і так зашипів на неї, настовбурчивши шерсть, що вона злякано відстрибнула.
— Він сказився! — скрикнув Петрович.— Убити його негайно!
— Ха-ха-ха!—внутрішньо зареготав я і на всякий випадок одбіг від мерзотника.— Перш ніж ти мене вб'єш, я викрию тебе, негідника і злочинця!
Адже я був певен, що він приховує злочин, бо такі люди, як він, зробивши щось добре, кричали б про це на весь світ! Нервове напруження раптом спало, і я потихеньку пішов по сліду, що його залишив у повітрі незнайомий. Коли ставок, що його розвантажували, залишився далеко ззаду і вже не чути було голосів рибалок, я побачив його. Він сидів за горбком і палив цигарку. Причаївшись у торішньому бур'яні, я став чекати.
Хвилини збігали страшенно повільно.
Аж ось почулися кроки, і показався Петрович. У мене солодко забилося серце. Зараз я дізнаюся про все!
— Виходить, ти воскрес? — глузливо спитав Петренка незнайомий.
— Прости мене.., — глухим голосом промовив Петрович і похилив голову.
— Простити? А за що тебе прощати, мій дорогий? — уїдливо усміхнувся той.— Хіба ти чимсь завинив проти мене, мій любий друже Пуголовице?
Петрович ураз злякано замахав руками:
— Тихше! Благаю тебе, тихше! У мене тепер... Я тепер той... Тепер моє прізвище не Пуголовиця, а Петренко...
Я весь перетворився на увагу, «Пуголовиця! Що ж ти зробила, Пуголовице, коли довелось міняти прізвище?»
— Благаю тебе, товаришу Ракша, не виказуй мене!
— Ага, тепер уже «товариш Ракша»? Тепер «благаю тебе»! А пам'ятаєш свого «передсмертного» листа до карного розшуку?
— Сумління загризло...
— Сумління! — витріщився Ракша.— Кому ти брешеш? Якщо сумління загризло, то я зараз піду і скажу, хто ти такий.
— Не буду! Не буду! — скрикнув Пуголовиця. — Я сам не знаю, що зі мною тоді сталося. Мабуть, у голові замакітрилось.
— Ох і стерво ж ти! — похитав головою Ракша.— Замакітрилось! Коли ж саме тобі замакітрилось? Я тобі нагадаю все... Пам'ятаєш, як ми вдвох,— я і ти, відвезли машину мануфактури «наліво»? Тоді тобі ще не замакітрилось? Мовчиш? Ти одержав сто тисяч карбованців і сказав, що віддаси мені мою частину, коли повернемось на базу. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю...
«Мерзотник! — ледь не скрикнув я,— Ось кого пригріли ми з професором! Ну, стривай же!»
— На базі ти вийшов з кабіни і сказав, що зараз повернешся. І отут тобі, мабуть, і замакітрилось?.. Бо ти не повернувся... Пригадуєш?
— Не знущайся з мене, товаришу Ракша, так негарно...
— Негарно! Заговорив, падлюка, про чесність! — вигукнув Ракша.— А мені було гарно, коли наступного дня мене заарештували? І завбази заарештували, і бухгалтера, і комірника, і того директора магазину, що ми йому «здали продукцію». А чому нас заарештували? Мовчиш? То я нагадаю тобі. Ти написав до карного розшуку листа, що не можеш жити з таким злочином на душі і вирішив накласти на себе руки — втопитися, а своїх спільників запроторити в тюрму... Тут тобі, мабуть, і замакітрилось, бо здати гроші в карний розшук ти забув... — Ракша зареготав і чекав, що скаже Пуголовиця.
— У мене гроші вкрали,— видавив з себе Пуголовиця.— Украли всі гроші, я боявся, що ви мені не повірите, вб’єте мене...
— Вкрали! — похитав головою Ракша.— У тебе вкрадуть...
— Та хіба ж я працював би прибиральником, коли б мав ті гроші?
Мені здалось, що в словах мерзотника є логіка. Справді, навіщо йому працювати на такій чорній роботі, коли він мав аж сто тисяч карбованців? Але Ракша не поступався.
— Ти гадав, що нас за таку велику крадіжку розстріляють, а ти тоді спокійно житимеш без свідків свого злочину? Вгадав? Не вийшло! Усіх не розстріляли. Але десять років відсидів! І своєї частини грошей не одержав, і десять років відсидів! А ти? Ти не сидів і
