Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут

Пуголовиця стояв з гвинтівкою на березі, а Ракша з своїм напарником тягли волок. Вони побачили Норда, коли той виринув з темряви.

— Собака! — злякано крикнув Пуголовиця. — Тікайте! Собака! В цю мить од будки заволало:

— Аля-ля-ля! Бери його! Бери! Аля-ля-ля!

Норд метнувся до злодіїв і загавкав все дужче, готовий стрибнути в воду. Ракша і той, що з ним, кинули волок і по воді дременули до автомашини. Пуголовиця злякано тупцював на місці.

— Візьми його, чорта! — ледве промовив Ракша, бо від страху в нього не попадав зуб на зуб.

Але Пуголовиця теж боявся собаки і тільки безпорадно крутився.

— Візьми, кажу тобі ! — прохрипів Ракша. — Бо тобі ж буде гірше!

Лемент старшого вартового наближався, Норд ось-ось готовий був кинутися на Ракшу, і Пуголовиця наважився. Він схопив за ремінець і потяг собаку до себе, а злодії вискочили на берег і побігли до машини.

— Я стрілятиму в повітря! Не бійтесь! — кинув їм навздогін Пуголовиця і стрельнув раз, вдруге.

Коли машина загула, Пуголовиця відпустив собаку і зчинив крик:

— Сюди! Сюди! Караул!

А за півгодини біля ставка було вже повно народу. Прибули директор, решта охорони, робітники рибгоспу. Я теж прибіг на місце злочину, бо собака тепер був на міцному ремінці.

Директор Кость побачив мене і здивовано промовив:

— А ти чого тут?

— Як чого? — обурився я — А хто ж організував відсіч злодіям?

Але мене ніхто по слухав. Слухали Пуголовицю.

— Чесно признаюсь, думав подрімати, а тоді кажу собі: е, ні! Тебе, Петренко, кажу собі, поставили на варту біля народного добра!

— Мерзотник! Брехун! — вже не стримувався я, та він брехав далі.

— Пішов в обхід, аж чую — наче щось плещеться. Я туди, дивлюсь: тягнуть волок. Ну, я зразу й бабахнув! Не знав, що в них автомашина, треба було по скатах дати! Та хіба вночі влучиш?

Усі захоплювались Пуголовицею, хвалили його, а на мене ніхто аніякісінької уваги. Мені стало вельми гірко на душі. Хто ризикував життям, хто справді рятував народне добро, а кому дісталася слава!.. Хвалили Норда, хвалили старшого вартового, і тільки мене, так би мовити, організатора перемоги, ніхто не згадував. Я зітхнув і згадав Письменника, у якого колись жив.

Цей Письменник писав гарні речі, які подобались читачам, але в доповідях, у пресі, в статтях критиків його майже ніколи не згадували. Я не міг не дивуватися, чому Письменника не обурює таке ставлення до нього. Одного разу я підслухав його розмову з дружиною на цю тему:

— Хіба я пишу для того, щоб мене похвалив голова Спілки письменників чи хтось з критиків? Хіба я пишу для слави? Я пишу, бо вважаю, що це потрібно народові. Свідомість того, що я роблю корисну справу — достатня нагорода за мою працю.

Я згадав цю розмову, і в мене посвітліло на душі. «А хіба я ризикував своїм життям сьогодні для слави? Я врятував ставок від злодіїв, і найвища нагорода мені — успіх моєї операції!» — сказав я собі і геть розвеселився.

Директор господарства, почувши в повітрі густий аромат спирту, делікатно запропонував вартовим відпочити і поставив біля ставків інших охоронців. Волок відправили на склад. Сподіватись на новий наскок злодіїв було нічого, і я поїхав з директором додому. Приємно було заснути в теплій кімнаті, на теплій ковдрі, в оточенні друзів.

Після такої важкої ночі я довго спав, і коли прокинувся, було вже біля дванадцятої. Вставати не хотілося, і я кілька хвилин дрімав, одночасно обдумуючи план на сьогоднішній день. Пуголовиця і Ракша були поки що знешкоджені, можна було взятися до інших справ.

Найбільше мене турбувала низька культура місцевих котів. І я надумав прочитати їм цикл лекцій. Я вирішив почати з літературної теми, а саме: «Образ кота в художній літературі». В дужках я назвав цю лекцію — «Від маркіза Карабаса до наших днів». Мені здавалось, що вона знайде шлях до сердець широкого котячого загалу.

В другій лекції мені хотілося дати хоча 6 загальне уявлення про наше рибне господарство та про основні завдання, що стоять перед ним.

Надворі було сонячно. Я вже вирішив був іти прогулятися, коли раптом почув шерех. «Злодій?» — майнула думка.

Товариство Пуголовиці та Ракші настроювало мене на відповідний лад, тим більше, що дома нікого з людей не було. Затаївши дух, я прислухався, і враз солодко-тривожне почуття охопило мене всього.

«Миші!»

Так, це шкреблися миші. Нечутними кроками я пішов на шерех, побачив нору і сів біля неї. Знаючи, що тут немає кота, миші зовсім знахабніли. Не минуло й години, як перша миша висунулася з дірки і потрапила до моїх пазурів. За десять хвилин з'явилася друга, ще за п'ять — третя, а за одну хвилину — четверта. Я посидів ще трохи, але більше мишей не появлялося. Тоді я склав їх