Король Матіуш Перший - Януш Корчак
— Ну, досить базікати! Відвести його під посиленою охороною у в’язницю. Військовий суд завтра розбереться. Якщо ти і справді був солдатом, може, пощастить тобі — отримаєш кулю в лоба, хоча я тебе повісив би.
Наступного дня відбувся суд.
— Я звинувачую цього хлопчика в тому, — сказав на суді офіцер, — що він взимку вистежив, де знаходиться наш пороховий склад, і доніс ворогові. Ворожа артилерія дванадцять разів промазала, на тринадцятий влучила в ціль, і склад злетів у повітря.
— Чи визнаєш ти себе винним? — запитав сивий генерал-судця.
— Ні! Усе було не так. Цей офіцер сам показав мені пороховий склад і велів дізнатися, де в нас зберігаються порох і снаряди, і доповісти йому. І як винагороду, дав мені плитку шоколаду. Чи я неправду кажу?
Офіцер почервонів. Місцезнаходження порохових складів — військова таємниця, і він нікому не мав права виказувати її.
— Мене послали в розвідку, а ваш офіцер хотів зробити з мене шпигуна.
— Та я не думав… Не знав… Не передбачав… Не здогадався… — виправдовувався, затинаючись від хвилювання, офіцер.
— Сором і ганьба! — перервав його старий генерал. — Вас обвів навколо пальця маленький хлопчик. Ви вчинили погано й понесете за це заслужене покарання. Але хлопчик теж винен, і ми не можемо його виправдати. Надаю слово адвокатові.
— Панове судді! — почав свою промову захисник. — Підсудний, який називає себе то Вирвидубом, то Томеком на прізвище Пальчик, не винен. Як солдат, він зобов’язаний був підкоритися наказу командира. Його послали в розвідку, і він пішов. Його, як і інших, треба відправити до табору для військовополонених — така моя думка.
Генерал зрадів у душі: йому було жаль хлопчика. Та він не подав виду: військовим не личить виявляти доброту і співчуття до ворожих солдатів.
Він схилився над книгою, де були записані всі військові закони, і почав шукати наказ про військових шпигунів.
— Ага, ось він, знайшов, — сказав нарешті суддя. — «Цивільні особи, які передають ворогові відомості за грошову винагороду, підлягають повішанню, а військові шпигуни — розстрілу. У випадку, якщо адвокат не згоден із рішенням суду, справа передається у вищу інстанцію й виконання вироку відкладається».
— Я з рішенням суду не згоден, — заявив адвокат, — і вимагаю передачі справи у вищу інстанцію.
Генерал та інші судді погодилися.
Матіуша знову відвели до в’язниці. В’язницею називалася звичайна селянська хатина. Великих кам’яних будинків із ґратами на вікнах на фронті немає. Така «розкіш» буває лише в містах. Під вікнами й перед дверима хати-в’язниці поставили по двоє вартових із рушницями й пістолетами.
Роздумує Матіуш про свою долю, але духом не падає, не втрачає надії: «Хотіли мене повісити — і не повісили. Може, і куля обмине. Стільки їх над моєю головою пролітало, а я — живий».
Він з апетитом повечеряв. Їжа була дуже смачна. За існуючим звичаєм, засуджених до смерті належало годувати ситно і смачно. А Матіуша вважали приреченим.
Сидить Матіуш біля віконця й дивиться, як у піднебессі кружляють аероплани. «Наші чи ворожі?» Не встиг він додумати до кінця, як поряд із в’язницею розірвалися одночасно три бомби.
Що було потім, Матіуш не пам’ятав. Бомби посипалися градом. Одна влучила в хату-в’язницю, і все перекинулося догори дном. Почулися крики, стогони, гуркіт. Матіуш відчув, як його взяли на руки, але він не міг підняти голови. У вухах стояв нескінченний шум. Опритомнів він на широкому ліжку в розкішно обставленій кімнаті.
XI
к ви почуваєтеся, ваша королівська величносте? — витягнувшись струнко, запитав той самий старий генерал, який узимку вручав йому медаль.— Я — Томек Пальчик, Вирвидуб, рядовий солдат, пане генерал! — закричав Матіуш, схоплюючись із ліжка.
— Зараз ми це перевіримо, — засміявся генерал. — Гей, покликати сюди Фелека!
Увійшов Фелек у формі пілота.
— Скажи-но, Фелеку, хто це?
— Його величність король Матіуш Перший.
Опиратися далі не мало сенсу. Для підняття духу солдатів і всього народу необхідно було повідомити, що король Матіуш живий і перебуває на фронті.
— Чи у змозі ваша величність взяти участь у військовій раді?
— Так.
На військовій раді Матіуш дізнався про таке: містом в автомобілі возили фарфорову ляльку. А під час аудієнції канцлер садовив ляльку на трон, непомітно смикав за мотузочок, і лялька кивала головою та віддавала честь.
В автомобіль ляльку вносили на руках. Король Матіуш, повідомляли в газетах, дав обітницю не ступати ногою на землю доти, доки останній ворог не буде вигнаний за межі країни.
Прийом удався: люди повірили. Хоча здавалося трохи дивним, чому Матіуш і на троні, і в автомобілі завжди сидить в одній і тій самій позі, ніколи не посміхнеться, слова не вимовить, лише головою киває та честь віддає.
І ось містом поповзли зловісні чутки. Звістка про таємниче зникнення Матіуша просочилася крізь товсті стіни палацу.
У ворожому стані теж дещо знали з донесень шпигунів, але особливого значення цьому до певного часу не надавали. Була зима, а взимку на фронті, як правило, затишшя.
Та коли стало відомо, що війська Матіуша готуються до наступу, вороги забили на сполох, заметушилися і врешті-решт вивідали таємницю.
І ось напередодні наступу за великі гроші підкупили якогось шибеника, він метнув камінець і вцілив прямо в ляльку-короля.
Голова у фарфорової ляльки розбилася, і лише рука продовжувала вітально підніматися. Столиця була в сум’ятті: одні впали у відчай, інші обурювалися, що їх так безсоромно обдурили, треті просто сміялися.
Наступного дня після вилазки, унаслідок якої Матіуш потрапив у полон, над окопами показалися ворожі аероплани, але вони скидали не бомби, а листівки:
Солдати! Міністри й генерали! Вас обманюють. Короля Матіуша немає. На троні з перших днів війни сидить фарфорова лялька. Тепер, коли її розбили, ви можете самі переконатися в цьому! Кидайте зброю! Розходьтеся по домівках!
З величезним трудом умовили солдатів трохи зачекати. Але ні про який наступ не могло й мови бути.
Тоді Фелек, нічого не приховуючи, розповів усе, як є.
Генерали зраділи, зателефонували капітанові й наказали негайно доправити Матіуша в штаб. Уявіть їхню розгубленість і жах, коли вони дізналися, що Матіуш у полоні!
Як бути?
Якщо сказати обуреним солдатам, що король Матіуш у полоні, вони не повірять. Раз обдурені, вони більше нічому не віритимуть. На надзвичайній військовій раді постановили атакувати ворога з повітря і в метушні викрасти Матіуша.
Аероплани розділили на чотири ескадрильї: одна отримала завдання бомбардувати табір для військовополонених, інша — в’язницю,
