Король Матіуш Перший - Януш Корчак

Так і вчинили. Скинули бомби на будівлю, де розміщувався штаб. Офіцери в паніці розбіглися, і нікому було командувати. Бомбили й місце, де, за припущенням, знаходився пороховий склад, але цього разу вийшла помилка: порохового складу там не виявилося. Загін піхоти під прикриттям авіації увірвався в табір для військовополонених, але, як відомо, Матіуша там не було. Нарешті ледве розшукали його у в’язниці, непритомного, і доправили до своїх.

— Завдання виконано відмінно! Скільки ми втратили аеропланів?

— Вилетіло тридцять чотири, повернулося п’ятнадцять.

— Скільки часу продовжувалася операція?

— Сорок хвилин із моменту вильоту до посадки на свої бази.

— Блискуче, — сказав Матіуш. — Отже, завтра генеральна битва.

Офіцери були у захваті: «Оце здорово! Солдати дізнаються, що король Матіуш живий, він бився пліч-о-пліч із ними як рядовий солдат, а завтра він поведе їх в атаку. За такого короля солдати битимуться, як леви».

Застрекотав телеграф, затріщав телефон: на фронт і в столицю передавали термінові повідомлення.

Уночі вийшли екстрені випуски всіх газет. У газетах жирним шрифтом були надруковані дві відозви: до народу і до солдатів.

Обурений натовп зібрався перед особняком державного канцлера. Лунали крики, свист, лайка, улюлюкання.

Перелякані міністри, як ворони, злетілися в ту ніч у палац. Щоб там не було, треба викручуватися й рятувати свої шкури! Й у зверненні до народу вони написали: «Це було продиктовано інтересами держави».

Небувалий ентузіазм охопив війська. Солдати рвалися в бій. З нетерпінням чекали вони настання ранку й безперервно запитували, котра година.

Удосвіта почалася атака.

Проти Матіуша воювали три королі. Одного відразу розбили в пух і прах й узяли в полон. Іншого пошарпали так, що раніше, ніж через місяців три, йому не отямитись: у нього захопили майже всі гармати, і половина солдатів потрапили в полон. Лишився третій король. Його війська стояли в резерві.

Коли битва завершилася, зібралася військова рада. На раду екстреним поїздом прибув зі столиці військовий міністр.

Треба було вирішити питання: переслідувати ворога чи ні?

— Переслідувати! — категорично заявив головнокомандувач. — Якщо з двома впоралися, то одного й поготів здолаємо.

— Я не згоден! — заперечив військовий міністр.

Почалися дебати.

Усі чекали, що скаже Матіуш.

Слів немає, Матіушу дуже хотілося переслідувати ворогів, які збиралися його повісити. І потім, переслідувати — це означає, на конях, а Матіуш за всю війну жодного разу не їздив верхи. Скільки чудових історій чув він про те, як королі билися й перемагали верхи на конях. А він лише на животі повзав та сидів, скорчившись, в окопах… Хоча б разок погарцювати на коні!

Але Матіуш пригадав, як на самому початку війни вони зайшли дуже далеко на територію ворога й ледве через це не програли війну. Пригадав, що солдати не поважали головнокомандувача, називали його недотепою. Пригадав й обіцянку, яку на прощальній аудієнції дав чужоземним послам: перемогти, але умови миру продиктувати легкі.

Матіуш довго мовчав, і всі мовчки чекали.

— Де полонений король? — запитав він нарешті.

— Тут недалеко.

— Привести його сюди.

Увели полоненого короля в кайданах.

— Зняти кайдани! — наказав Матіуш.

Королівський наказ негайно виконали. Кремезні вартові впритул присунулися до полоненого, щоб він не втік.

— Переможений королю! — сказав Матіуш. — Я по собі знаю, яка важка неволя. Тому я дарую тобі свободу. Забирай залишки свого війська і йди з моєї країни.

Переможеного короля відвезли на автомобілі до кордону, а далі він пішки потопав геть.

XII

Королю Матіуше!

Ти мужній, мудрий і благородний правитель. Забудьмо ворожнечу і живімо в мирі. Ми залишаємо твою країну й вирушаємо додому. Чи згоден ти миритися?

Матіуш, звичайно, був згоден.

Солдати тріумфували. Тріумфували їхні дружини, матері й діти. Дехто, щоправда, не відчував радості; це були шахраї, для яких війна — засіб збагатитися. Але таких було небагато.

На всіх станціях дорогою в столицю Матіуша зустрічали з тріумфом.

На знайомому полустанку він велів зупинити потяг і вирушив відвідати добру стрілочницю.

— Прийшов до вас каву пити, — усміхаючись, сказав Матіуш.

Добра стрілочниця не знала, куди посадити дорогого гостя.

— Яка честь, яка честь… — бурмотіла вона, і з очей у неї котилися сльози.

У столиці короля біля вокзалу чекав автомобіль. Але Матіуш зажадав білого коня.

Церемоніймейстер схопився за голову, хоча в глибині душі схвалив Матіуша: «Молодець! Королеві належить повертатися з війни на коні, а не на гумових шинах».

Матіуш повільно їхав верхи вулицею, а з усіх вікон дивилися люди, й особливо багато було всюди дітей. Вони кидали під копита коневі квіти й голосно кричали:

— Хай живе король Матіуш! Хай живе король Матіуш! Ура, ура!..

Матіуш прагнув сидіти прямо в сідлі, але сили покидали його. Атака, полон, звільнення, військова рада, битва, тріумфальне повернення в столицю — усе це стомило його. У голові гуло, перед очима пливли вогняні кола.

А тут ще якийсь роззява підкинув угору шапку, та так вправно, що вона попала прямо в морду коневі. Полохливий норовистий кінь із королівської стайні шарахнувся вбік, і Матіуш, не втримавшись у сідлі, впав на бруківку.

Його негайно ж підхопили на руки, поклали в карету й галопом помчали в палац.

Матіуш не розбився, не знепритомнів, лише занурився в глибокий сон. Він спав, спав, спав до вечора, з вечора до ранку, з ранку до обіду.

— Жерти давайте, сто тисяч чортів! — гаркнув він, ледь продерши очі.

Лакеї побіліли від страху.

За хвилину на ліжку, біля ліжка й під ліжком стояло сто блюд із різними ласощами.

— Негайно прибрати ці заморські делікатеси! — крикнув Матіуш. — Подати сюди тушковану капусту з ковбасою й пиво!

Біда! Катастрофа! Нещастя! У королівському буфеті — ні шматочка ковбаси. Дякувати, виручив сержант палацової варти.

— Зачекайте ви в мене, мамині синочки, слинтяї, нероби, пестуни, мимри, білоручки, розтяпи, ось я візьмуся за вас! — посипалися, як із рогу достатку, солдатські слівця.

Матіуш наминав ковбасу так, що за вухами лящало, і сміявся про себе: «Нічого, будуть принаймні знати, що з війни повернувся справжній король, якого треба слухатися!»

Він передчував: після перемоги на війні його чекають не менш серйозні битви з панами міністрами.

Ще на фронті до нього дійшли чутки, що міністра фінансів розриває від люті: «Гарний переможець! А контрибуція де? Споконвіку ведеться: хто програв війну, той платить контрибуцію. Бач, який благородний! Ну і хай сам господарює, коли казна порожня. Поглянемо, чим заплатить він фабрикантам за гармати, чоботарям — за чоботи, за овес, горох, крупу — постачальникам.