Король Матіуш Перший - Януш Корчак
А тут приходить наказ за наказом: швидше, швидше! Ворог близько.
Вдалині чулися глухі гарматні постріли.
Раптом прямо на позиції прибув на автомобілі сапер-полковник. Лається, розмахує кулаками, погрожує розстрілом.
«Завтра бій, — кричить він, — а вони тут байдикують».
— А ці двоє що тут роблять?! — заволав полковник.
Непереливки було б нашим добровольцям, якби над головами в цей час не загудів ворожий аероплан.
Полковник глянув у бінокль на небо, заквапився, сів в автомобіль і — тільки його бачили! А тут — бух-бух-бух — розірвалися три бомби. Обійшлося без жертв. Усі встигли поховатися в окопи.
Цей випадок багато чого навчив Матіуша. Він більше не дувся, не сердився, а взявся за лопату й копав доти, доки не звалився від утоми. Як колода, повалився на землю й заснув мертвим сном. Солдати не будили його, а самі всю ніч безперервно працювали при спалахах ракет. Удосвіта ворог пішов в атаку.
Спочатку показалися четверо вершників — передовий роз’їзд, щоб дізнатися й повідомити своїм розташування ворога. З окопів пролунали постріли. Один вершник мертвим звалився з коня, інші поскакали геть.
— До бою! — крикнув поручик. — Залишатися в окопах, рушниці напоготові і чекати наказу.
Незабаром з’явився ворог. Почалася перестрілка. Але перевага була на боці наших: вони сиділи в окопах, і ворожі кулі зі свистом і дзижчанням пролітали в них над головами, не завдаючи шкоди. А ворожі солдати наступали відкритою місцевістю, і кулі так і косили їх.
Матіуш зрозумів: на війні накази треба виконувати точно і швидко. Це штатським дозволено розмірковувати, протестувати, а для військових наказ — це закон. Уперед — є вперед! Назад — є назад! Копати окопи — є копати окопи.
Цілий день тривала битва. Нарешті ворог зрозумів: так нічого не доб’єшся, тільки людей втратиш.
Колючий дріт виявився неподоланною перешкодою. Тому вони відступили й самі почали окопуватися. Але одна справа рити окопи спокійно, коли ніхто не заважає, а інша — під обстрілом.
Уночі перестрілка продовжувалася при світлі ракет. Постріли чулися не так часто: утомлені солдати чергувались — одні стріляли, інші спали.
— Вистояли, — з гордістю казали один одному солдати.
— Вистояли, — повідомив поручик у штаб по телефону.
На той час уже встигли провести телефон.
Яке ж було їхнє здивування і гнів, коли наступного дня було отримано наказ відступати.
— Як?! — дивувалися солдати. — Ми вирили окопи, зупинили ворога, готові битися не на життя, а на смерть — і раптом відступати…
«На місці поручика я б ні за що не підкорявся наказу, — подумав Матіуш. — Це очевидне непорозуміння. Хай полковник приїде й сам переконається, як ми хоробро б’ємося. У ворога он скільки вбитих, а в нас лише один поранений в руку: дряпнула ворожа куля. Звідки полковник знає, сидячи в штабі, як тут ідуть справи».
І Матіуш ледве не крикнув: «Я — король Матіуш! Забороняю відступати! Король головніший за полковника!»
Лише невпевненість, що йому не повірять і піднімуть на сміх, зупинила його.
Проте Матіуш ще раз на власному досвіді переконався, як важливо на війні точно виконувати накази.
Образливо було кидати такою важкою працею вириті окопи, жаль кидати запаси хліба, цукру й сала. Гірко було йти через село й чути здивовані вигуки селян: «Як, ви відступаєте?!»
Дорогою наздогнав їх зв’язковий на коні і вручив поручику наказ, у якому йшлося про те, щоб вони, не зупиняючись, ішли якнайшвидше.
Легко сказати — якнайшвидше, а як після двох безсонних ночей (одну ніч рили окопи, другу — билися) йти без передиху? До того ж не вистачало харчів. І до всього цього солдати впали духом. Одна справа йти вперед — звідки лише сили беруться, летиш, як на крилах. А ось відступати, та ще не з власної волі, завжди важко — немов гирі до ніг прив’язані.
Ішли, ішли — і раптом постріли з обох боків, справа і зліва.
— Ясно! — закричав поручик. — Ми дуже далеко вирвалися вперед, ворог зайшов із тилу й оточив нас. Ще трохи, і в полон би потрапили.
— Ну і влипли! Тепер доведеться з оточення виходити, — пробурчав бувалий солдат.
Як же це було важко! Тепер в окопах сиділи ворожі солдати й обстрілювали їх з обох боків, а вони відступали під ворожим вогнем.
IX
сь коли Матіуш зрозумів, чому міністри на засіданні стільки говорили про чоботи, сухарі й фураж.Коли б не сухарі, вони померли б із голоду. Три дні, крім сухарів, у них нічого в роті не було. Спали по черзі, дві-три години на добу. А ноги стерли до крові, буквально, як кажуть, до кісток.
Безшумно, як тіні, пробиралися вони лісовими стежками. Поручик раз по раз виймав карту, шукав яр або густий чагарник, щоб сховатися.
Час від часу вдалині з’являлися ворожі розвідники, вистежать, у якому напрямку вони відступають, і мчаться з донесенням до своїх.
Матіуша важко було впізнати. Худий, як скелет, згорблений, він здавався ще менший зростом. Багато солдатів покидали рушниці, а він стискав свою задерев’янілими пальцями.
Стільки переживань за кілька днів!
«Татко, татко, як важко бути королем, коли на твою країну напав ворог! — з гіркотою думав Матіуш. — Сказати: «Я вас не боюся і розіб’ю в прах, як мій прадід Павло Завойовник», нічого не варто. А перемогти ой як важко! Яким я був нерозумним, легковажним хлопчиськом! Мріяв, що поскачу на білому коні на війну, а жителі столиці устелятимуть квітами вулиці. А скільки загине людей, про це я не думав».
Ворожі кулі так і косили солдатів, а Матіуш уцілів, може, завдяки невеликому зросту.
Як вони зраділи, коли прорвалися до своїх! Й окопи там уже вириті.
«Тепер із нас сміятимуться», — подумав Матіуш.
Але скоро він переконався, що на війні теж є справедливість Коли вони наїлися досхочу й відіспалися, їх відправили в тил, за п’ять кілометрів від фронту, у маленьке містечко, а на зміну їм прийшли інші солдати.
У місті тих, хто не кинув зброю, вишикували окремо, і генерал звернувся до них із промовою:
— Честь вам і
