Король Матіуш Перший - Януш Корчак

— Король Матіуш не мучитель! — гаряче запротестував Матіуш.

— Він ще малий, а який буде, коли виросте, невідомо.

Матіуш хотів ще щось сказати, але Фелек вправно перевів розмову на інше:

— Ідемо ми, значить, а тут як бабахне! Я думав, з аероплана бомбу скинули. А це ящик із ракетами вибухнув. Потім із неба різнокольорові зірки посипалися.

— На біса їм ракети на війні?

— Дорогу освітлювати, коли немає прожекторів.

— Поряд важка артилерія стояла. Коні злякалися — і прямо на нас! Ми з ним відскочили, а той не встиг…

— Рана серйозна?

— Ціла калюжа крові натекла.

Його відразу підібрали й віднесли.

— Ех, війна, війна, — зітхнув хтось. — Коньяк ще лишився? І потяга щось не видно.

Але тут, з шипінням випускаючи пару, підійшов паровоз. Зчинилася біготня, метушня, гомін.

— Відставити посадку! — на бігу кричав поручик.

Але голос його потонув у загальному гаморі.

Немов мішки, закинули солдати хлопчисьок у вагон. Чувся переляканий храп коней, що упиралися, лайка, скрегіт — чи то відчеплювали, чи то чіпляли вагони. Нарешті потяг рушив. Раптом — тарах! — пролунав тріск, і знову повернулися на станцію.

Хтось увійшов до вагона з ліхтарем, викрикуючи прізвища, перевіряючи, чи всі на місці. Потім солдати побігли з казанками за юшкою.

Матіуш бачив і чув усе, як крізь сон, у нього злипалися очі. І він не помітив, як потяг рушив. Прокинувшись, він почув ритмічний стукіт коліс. Потяг ішов повним ходом.

«Їдемо», — подумав король Матіуш і знову заснув.

VI

Матіуш прокинувся з головним болем. Нила забита нога, спина, боліли очі. Руки були липкі, брудні, і нестерпно свербіло все тіло.

— Вставайте, зайці, юшка холоне!

Матіуш, не звиклий до грубої солдатської їжі, насилу проковтнув кілька ложок юшки.

— Їж, брате, що дають! Різносолів не буде, — умовляв його Фелек, але це не подіяло.

— Голова болить.

— Слухай, Томеку, не надумай хворіти… — тривожно зашепотів товариш. — На війні хворіти не можна.

Раптом Фелек почав щосили чухатися.

— Старий казав правду, — пробурмотів він, — уже гризуть, прокляті… А тебе не кусають?

— Хто? — запитав Матіуш.

— «Хто, хто!» Блохи. А може, і гірше що. Старий сказав: на війні страшні не кулі, а ці паразити.

Матіуш пригадав історію злощасного королівського лакея і подумав: «Цікаво, як виглядають ці комахи, які так несамовито розлютили мого великого предка». Але вдаватися до роздумів було ніколи.

— Хлопці, ховайтеся, поручик іде! — гукнув раптом капрал.

Їх заштовхали в куток і прикрили зверху шинелями.

Після перевірки обмундирування в декого виявили зайві речі. Один солдат, за професією кравець, узявся знічев’я зшити для наших добровольців солдатську форму.

Гірше йшла справа з чобітьми.

— Дослухайте, хлопці, ви серйозно вирішили воювати?

— Атож?

— Доведеться багато пішки топати, ось що. Тому після рушниці для солдатів головне — чоботи. Поки ноги цілі, і горя мало, а п’яту натер — пропаща ти людина. Кришка тобі. Каюк.

Солдати ліниво перемовлялися, а поїзд повільно просувався вперед. По годині й більше простоював він на станціях, щоб пропустити ешелон важливіший, їх відправляли на запасну колію. Траплялося, повертали назад на станцію, яку вони щойно покинули, а то й зупиняли в чистому полі, за кілька кілометрів від житла.

Інколи солдати співали пісень, у сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На стоянках навіть танцювали. Для хлопців, яким не дозволялося виходити з вагона, час минав особливо повільно.

— Не висовуйтесь, поручик іде! — чулося раз-пораз.

Матіуш почувався таким утомленим і розбитим, ніби принаймні в п’яти боях побував. Хотілося спати, але заважало свербіння; вийти на свіже повітря не можна, а у вагоні задушливо.

— Знаєте, чому ми так довго стоїмо? — запитав один солдат, веселий, жвавий парубок, який завжди приносив свіжі новини.

— Мабуть, міст підірваний або дороги пошкоджені.

— Мости наші охороняють — будь здоровий!

— Значить, вугілля не вистачило, не розрахували, скільки треба буде.

— Може, диверсанти паровоз зіпсували?

— Ось і ні! Усі ешелони затримані, бо королівський потяг має проїхати.

— А хто ж, хай йому біс, у ньому їде? Чи не Матіуш, наш король?

— Лише його там не вистачало.

— Не нашого розуму це справа. Король знає, що робить.

— Тепер королі на війну не їздять.

— Інші не їздять, а Матіуш якраз міг поїхати, — вирвалося в Матіуша, хоча Фелек смикнув його за рукав.

— Усі королі хороші. Може, у давнину інакше було.

— Звідки ми знаємо, як було за старих часів? Теж, мабуть, лежали під периною і тремтіли, тільки ніхто цього не пам’ятає, ось і вигадують усякі небилиці.

— А навіщо їм брехати?

— Тоді скажи: кого більше загинуло на війні — королів чи солдатів?

— Король один, а солдатів багато.

— А тобі одного мало? І з ним клопотів не оббирешся.

Матіуш не вірив своїм вухам. Значить, це брехня, ніби народ, особливо солдати, люблять його? Ще вчора він гадав, що інкогніто необхідне, бо від надміру добрих почуттів йому можуть заподіяти тілесні ушкодження, а сьогодні зрозумів: якби знали солдати, хто він, то це не викликало б у них жодного захоплення.

Дивно: солдати їдуть битися за короля, якого не люблять.

Найбільше Матіуш боявся, щоб не почали лаяти його батька. Та ні, його навіть похвалили:

— Покійний король не любив війни. Сам у бій не ліз і народ не гнав на смерть.

У Матіуша відлягло від серця. Приємно почути добре слово про батька.

— Що королеві робити на війні? Засне на землі і розчхається. І блохи його заїдять. А від запаху солдатських шинелей голова розболиться. Дуже шкіра в них ніжна, і нюх делікатний.

Матіуш, у всьому любив справедливість, тому про себе погодився з ними. Дійсно, поспав учора на землі, а сьогодні з носа тече, голова болить і свербить усе тіло.

— Поїхали! — раптом хтось крикнув.

Потяг рушив і почав набирати швидкість. І так завжди: скаже хтось — потяг, мовляв, простоїть довго, а він несподівано рушить. Солдати заскакували на ходу, а деякі відставали від свого ешелону.

— Напевно, учать нас не ловити ґав, — здогадався хтось.

Під’їхали до великої станції. Так і є: чекають прибуття якоїсь важливої персони. На пероні прапори, почесна варта, панії в білих сукнях, двоє діточок із величезними букетами.

— Королівським потягом на фронт їде сам військовий міністр.

Ешелон відвели на запасну колію, і там він простояв усю ніч. Матіуш спав, як убитий. Голодний, змучений, засмучений, хлопчик спав без сновидінь.

Удосвіта наказали мити й чистити вагони. Поручик за всім