Король Матіуш Перший - Януш Корчак

мене це не цікавить.

— Зрозуміло. Ваша величність хоче порушити закон. Будь ласка, наше законодавство передбачає і це: параграф 105, 486…

— Пане міністр, повторюю: мене це не цікавить.

— Будь ласка, є в нас і такий закон: «Якщо король нехтує законами»…

— Зараз же припиніть, холера вас візьми!

— Про холеру теж є закон. «У разі епідемії…»

Утративши терпіння Матіуш плеснув у долоні, і до залу увійшли гвардійці.

— Відвести їх до в’язниці! — наказав Матіуш.

— Про це також ось гласить закон! — зраділо закричав міністр. — Це називається військовою диктатурою… А це вже беззаконня! — заволав він, отримавши прикладом у бік.

Білі, як крейда, міністри гуртом пройшли у в’язницю. Військовий міністр залишився на волі. Він низько вклонився королеві й віддалився.

Настала мертва тиша. Матіуш наодинці прогулювався залою, заклавши руки за спину, і щоразу, проходячи повз дзеркало, думав: «Я трохи схожий на Наполеона».

Та що ж усе-таки робити?

На столі — купа паперів. Підписувати чи не підписувати? Чому на одних написано: «Дозволяю», на інших: «Не дозволяю», на третіх: «Відкласти»?

Може, він дарма заарештував усіх міністрів? А може, цього взагалі не слід було робити? Звичайно, він дав маху з цією контрибуцією. Поквапився. Треба було порадитися з міністром фінансів.

Але звідки йому було знати, що існує якась контрибуція? Дійсно, міркуючи розсудливо, чого ради переможці повинні розплачуватися за руйнування з власної кишені? Адже не вони перші почали.

Може, написати королям листи? Адже їх троє, значить, їм легше відшкодувати військові збитки, аніж йому.

А як пишуться такі листи? Міністр юстиції сказав: «Том 814». Скільки ж усього цих томів? А він прочитав усього лише дві збірки казок і життєпис Наполеона.

Бідний король зовсім зажурився, але тут за вікном почулося зозулине ку-ку.

Закінчилася проклята самотність!

— Послухай, Фелеку, як би ти вчинив на моєму місці?

— На місці вашої величності я б грався в парку і на їхні засідання ніколи б не ходив. Вони б робили, що хотіли, і я робив би, що хочу.

«Фелек не розуміє, що обов’язок короля — управляти країною й піклуватися про добробут своїх підданих. Король не може, як простий хлопчисько, гратися весь час у салочки та в гилку», — подумав Матіуш, але вголос нічого не сказав.

— Тепер уже пізно. Вони у в’язниці.

— Ну нехай сидять, якщо така ваша королівська воля.

— А ти поглянь, скільки паперів! Якщо я не підпишу їх, зупиняться фабрики, залізниці.

— Ну тоді підпишіть.

— Я без них, як без рук. Навіть старі, досвідчені королі не можуть обійтися без міністрів.

— Тоді випустите їх.

Матіуш ледве не кинувся Фелеку на шию. Який він здогадливий! А йому такий простий вихід на думку не спав. Насправді нічого страшного не сталося. Будь-якої хвилини можна їх випустити, але за умови, щоб вони слухали його й нічого серйозного самі не робили. Тому що це ні в які ворота не лізе! Король, точно злодюжка, тягне потай із власного буфета ковбасу для свого друга. Або крадькома рве для нього ягоди у власному саду. Або із заздрістю дивиться через паркан, як граються діти. Він теж хоче гратися. Він хоче, щоб його вчителем був капітан, під командою якого він воював. Адже нічого особливого він не вимагає: просто йому хочеться жити, як усі діти.

Фелек поспішав у місто у справах і забіг позичити трохи грошей: на трамвай, на цигарки, а якщо вистачить, то й на шоколад.

— На, візьми, будь ласка.

І Матіуш знову залишився один.

Церемоніймейстер явно уникав його, гувернер кудись зник, а лакеї снували безшумно, як тіні.

«Напевно, вони вважають мене тираном?» Від цієї думки Матіушу стало ніяково.

Їхній страх зрозумілий: адже предок Матіуша, Генріх Лютий, убивав людей, як мух.

Що ж робити? Як бути?

Хоча б хтось прийшов.

І тут до кімнати тихо увійшов старий лікар. Матіуш дуже йому зрадів.

— У мене до вашої величності дуже важлива справа, — боязко промовив лікар. — Але я боюсь, ви не погодитеся.

— Хіба ж я тиран? — запитав Матіуш, пильно дивлячись йому в очі.

— Ніхто цього не каже. Просто в мене до вас дуже велике прохання.

— У чому справа, лікарю?

— Я прийшов просити вас хоч трохи полегшити долю ув’язнених.

— Говоріть сміливо, лікарю. Я заздалегідь на все згоден. Я не серджуся на них і незабаром випущу з в’язниці з умовою, що вони слухатимуться мене.

— Оце по-королівськи! — вигукнув радісно лікар і почав перераховувати прохання ув’язнених: — Канцлер просить подушку, матрац і перину — у нього болять кістки, він не може спати на соломі…

— А я на голій землі спав, — відказав Матіуш.

— Міністр здоров’я просить зубну щітку й порошок. Міністр торгівлі не їсть чорний хліб і просить прислати йому білий. Міністрові освіти потрібна книга. Обер-поліцмейстер через смуток захворів, йому необхідні ліки.

— А про що просить міністр юстиції?

— Ні про що. У зведенні законів, у томі 745, сказано: «Заарештовані міністри мають право подати прохання на високе ім’я лише після трьох днів арешту». А вони сидять лише три години…

Матіуш наказав видати ув’язненим білизну, ковдри, подушки, віднести їм обід із королівської кухні, а до вечері подати вино. Міністра юстиції він велів привести під вартою до себе.

Коли міністра привели, він люб’язно запропонував йому сісти в крісло.

— Чи законно буде, якщо я випущу вас завтра з в’язниці? — запитав Матіуш.

— Не зовсім, ваша величносте. Утім, військова диктатура не визнає законів. І якщо ми назвемо це так, то все буде в порядку.

— А якщо я їх випущу, мають вони право посадити мене у в’язницю?

— Ні, ваша величносте. Хоча, з іншого боку, у томі 949 є примітка про так званий державний переворот.

— Нічого не розумію, — зізнався Матіуш. — Скільки треба часу, аби у всьому цьому розібратися?

— Років п’ятдесят, — незворушно відповів міністр.

Матіуш зітхнув. Корона завжди його обтяжувала, а тепер вона здалася йому важчою за гарматне ядро.

XIV

в’язнів зняли кайдани, привели в тюремну трапезну. З волі прибули військовий міністр і міністр юстиції. Тюремна варта, тримаючись за ефеси шабель, стала біля дверей, готова до всього, і засідання почалося.

Матіушу вночі не спалось, і він придумав вихід зі становища.

— Ви управляйте дорослими, а я буду королем дітей, — викладав він міністрам свій план. — Я — хлопчик і краще знаю, що потрібно дітям. За собою я залишу право чинити, як захочу. Останнє хай буде по-старому. Що сказано про це в законах, пане міністр?

— Таких законів немає, — надійшла відповідь. — На підставі закону,