Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг

— Це, Гаррі, чарівне село Бадлей Бабертон.

— А чому ми тут?

— О. я ж тобі не сказав, — визнав Дамблдор. — Я вже й не пам’ятаю, скільки років повторюю, що нам не вистачає одного вчителя. Ми прибули сюди, щоб переконати одного мого давнього колегу, який зараз на пенсії, повернутися в Гоґвортс.

— А я тут чим допоможу, пане професоре?

— Думаю, ми знайдемо для тебе роботу, — туманно відповів Дамблдор. — Сюди, Гаррі, наліво.

Вони йшли крутою вузенькою вуличкою повз шеренги будиночків. У всіх вікнах було темно. Дивне похолодання, що два тижні докучало на Прівіт-драйв, панувало й тут. Згадуючи дементорів, Гаррі озирнувся й заспокійливо намацав у кишені чарівну паличку.

— Пане професоре, а чого ми не явилися прямо до вашого давнього колеги додому?

— Бо це було б так само неввічливо, як і виламувати двері, — пояснив Дамблдор. — Правила чемності вимагають давати побратимам-чаклунам можливість нас не впускати. Крім того, більшість чаклунських помешкань магічно захищені від небажаних явленників. У Гоґвортсі, скажімо…

— …не можна явитися в будівлі чи на території, — швиденько додав Гаррі. — Мені це казала Герміона Ґрейнджер.

— І правильно казала. Знову повертаємо ліворуч. Церковний годинник пробамкав у них за спинами північ. Гаррі цікавило, чому Дамблдор не вважає неввічливим відвідувати колегу в такий пізній час, але тепер, коли в них зав’язалася розмова, він вирішив з’ясувати питання важливіші.

— Пане професоре, я читав у «Щоденному віщуні», що звільнили Фаджа…

— Правильно, — підтвердив Дамблдор, завертаючи в бічну вуличку. — На його місце прийшов, як ти, мабуть, також читав, Руфус Скрімджер, колишній начальник служби аврорів.

— Чи він… Як ви вважаєте, він добрий? — запитав Гаррі.

— Цікаве запитання, — сказав Дамблдор. — Він багато вміє і знає. Вольовий, рішучіший за Корнеліуса.

— Я мав на увазі…

— Знаю, що ти мав на увазі. Руфус — людина дії, він чи не все своє доросле життя боровся з темними чаклунами. Він не буде недооцінювати Лорда Волдеморта.

Гаррі трохи зачекав, але Дамблдор не згадав про свій конфлікт зі Скрімджером, про який писав «Щоденний віщун», а йому не вистачило нахабства й далі розвивати цю тему, тож він її змінив.

— Пане професоре… я ще читав про мадам Боунз.

— Так, — неголосно озвався Дамблдор. — Жахлива втрата. Це була видатна чарівниця. Тепер сюди, здається… ой…

Він показував пораненою рукою.

— Пане професоре, а що з вашою…

— Зараз не маю часу пояснювати. — ухилився Дамблдор. — Це захоплива історія, коротко не розповіси.

Він усміхнувся Гаррі, і той зрозумів, що його не осадили і він може розпитувати ще.

— Пане професоре… я отримав совою листівку з Міністерства магії про заходи безпеки, які треба вживати проти смертежерів…

— Так, і я таку отримав, — Дамблдор не ховав усмішки. — Думаєш, з неї багато користі?

— Не дуже.

— І я так думаю. До речі, ти не поцікавився, який мій улюблений сорт варення, щоб перевірити, чи я справді професор Дамблдор, а не самозванець.

— Я не… — почав було Гаррі, не впевнений, докір це чи ні.

— Малинове варення, Гаррі, запам’ятай собі на майбутнє… хоч я на місці смертежера, перш ніж перевтілюватися в мене, вивчив би мої смаки щодо варення.

— Е-е… справді, — пробурмотів Гаррі. — У тій листівці говорилося щось про інферіїв. Що воно таке? Там не пояснювалося.

— Це трупи, — спокійно пояснив Дамблдор. — Мертві тіла, що виконують накази темних чаклунів. Інферіїв, до речі, вже давненько не бачили, ще від першої могутності Волдеморта… Він повбивав стільки людей, що міг би зібрати з них цілу армію. А ось ми, Гаррі, й прийшли…

Вони підійшли до ошатного будиночка, оточеного садочком. Гаррі перетравлював жахливу Інформацію про інферіїв і нічого навколо не помічав. Перед самою хвірткою Дамблдор став наче вкопаний, і Гаррі на нього наштовхнувся.

— Ой, лихо. Ой, лихо-лихо-лихо.

Гаррі простежив за його поглядом уздовж дбайливо доглянутої доріжки, і серце його обірвалося. Вхідні двері було зірвано з завіс.

Дамблдор глянув в обидва кінці вулички. Вона була безлюдна.

— Гаррі, вийми паличку і йди за мною, — тихо сказав професор.

Він відчинив хвіртку і швидко рушив доріжкою. Гаррі за ним. Дамблдор легесенько штовхнув вхідні двері, тримаючи напоготові чарівну паличку.

—Лумос.

Кінчик Дамблдорової палички засяяв, освітивши вузький коридор. Ліворуч були відчинені ще одні двері. Високо тримаючи запалену паличку, Дамблдор зайшов до вітальні Гаррі за ним.

Їхнім очам відкрилася картина страшного погрому. Під ногами лежав розтрощений старожитній годинник з тріснутим циферблатом, маятник валявся трохи далі, наче впущений меч. Піаніно було перевернуте на бік, а клавіші розкидані по підлозі. Поряд поблискували друзки зірваної люстри. Подушки валялися розпороті, з дірок лізло пір’я; усе встеляли, наче порох, дрібнесенькі скалки скла та порцеляни. Дамблдор підняв чарівну паличку ще вище, освітив стіни, забризкані чимось темно-червоним і липким. Гаррі тихо вдихнув, і Дамблдор одразу озирнувся.

— Кепсько, ой кепсько — гірко промовив він. — Тут сталося щось жахливе. Дамблдор обережно пройшов на середину кімнати, уважно розглядаючи уламки під ногами. Гаррі пішов за ним, крутячи головою й боячись щось побачити за розбитим піаніно чи перекинутою софою, проте мертвого тіла ніде не було,

— Можливо, вони билися і… і його звідси кудись потягли? — припустив Гаррі, намагаючись не думати, які рани мали бути в чоловіка, щоб лишити на стінах такі великі криваві плями.

— Я так не думаю, — тихо заперечив Дамблдор, зазираючи за перекинуте пузате крісло.

— Ви маєте на увазі, що він…

— Ще й досі десь тут? Так.

І Дамблдор раптом без жодного попередження нагнувся і штрикнув кінчиком чарівної палички в сидіння пузатого крісла, яке заверещало:

— Ой!

— Добрий вечір, Горацію, — привітався Дамблдор і випростався.

Гаррі роззявив рота. Там, де частку секунди тому було крісло, тепер припадав до підлоги страшенно гладкий і лисий дід. Старий потирав живота й поглядав на Дамблдора ображеним водянистим оком.

— І чого ото було так сильно штрикати паличкою, — прохрипів дід, зводячись на ноги. — Це ж боляче.

Чарівна паличка висвітила його блискучу лисину, вибалушені очі, довжелезні сиві моржові вуса та начищені ґудзики темно-бордового оксамитового піджака, одягнутого на бузкову шовкову піжаму. Маківкою він ледве діставав Дамблдорові до підборіддя.

— Як ти здогадався? — пробурчав, похитуючись, старий, і далі розтираючи живота. Він був