Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг

Гаррі знову зміцнів, — я збагнув, що не можу закритися від усіх або… зламатися. Сіріус теж би цього не хотів, правда? І взагалі, життя таке коротке… от хоч би мадам Боунз, чи Емеліна Венс… наступним можу стати я. Та якщо так, — сказав він палко, дивлячись прямо в сині Дамблдорові очі, що світилися в сяйві чарівної палички, — нехай я заберу з собою стільки смертежерів, скільки зможу, і Волдеморта теж, якщо подужаю.

— Це сказано сином своїх батьків і справжнім хрещеником Сіріуса! — виголосив Дамблдор, схвально поплескавши Гаррі по спині. — Знімаю перед тобою капелюха… тобто зняв би, якби не боявся засипати тебе павуками. А тепер, Гаррі, пов’язана з цим тема… я так розумію, що минулі два тижні ти отримував «Щоденного віщуна»?

— Так, — відповів Гаррі і серце його забилося швидше.

— Тоді ти мав помітити, що інформація про твої пригоди в залі Пророцтв не просто просочувалася, а текла рікою?

— Так, — повторив Гаррі. — І тепер усі знають, що я той…

— Ні не знають, — урвав Дамблдор. — У цілому світі тільки двоє знають повний зміст пророцтва, зробленого про тебе й Лорда Волдеморта. і вони обидва стоять зараз у цьому смердючому, повному павуків, сарайчику для мітел. Однак це правда — те, про що багато хто здогадався, — що Волдеморт посилав своїх смертежерів викрасти пророцтво і що це пророцтво стосувалося тебе. Тобто я не помиляюся, вважаючи, що ти нікому не казав, що знаєш про зміст пророцтва?

— Ні, — підтвердив Гаррі.

— Мудре загалом рішення, — схвалив Дамблдор. — Хоча, мені здається, ти можеш трохи послабити його незламність на користь пана Рональда Візлі та панни Герміони Ґрейнджер. Так, — уточнив він, відповідаючи на здивований погляд Гаррі, — я гадаю, що їм варто знати. Ти зробиш їм ведмежу послугу, якщо не поділишся такою важливою для тебе інформацією.

— Я не хотів…

— … їх тривожити чи лякати? — докінчив за нього Дамблдор, позираючи на Гаррі поверх окулярів, схожих на два півмісяці. — Чи, може, зізнатися, що ти й сам стривожений і наляканий? Гаррі, твої друзі тобі потрібні. Ти ж сам слушно сказав, що Сіріус не хотів би, щоб ти від усіх закрився.

Гаррі нічого не відповів, але Дамблдор, здається, і не потребував відповіді. Він продовжував:

— Ще одна — інша, хоч і пов’язана з попередньою, тема. Я хотів би цього року провести для тебе кілька приватних уроків.

— Приватних… з вами? — здивувався Гаррі, забувши гіркі роздуми.

— Так. Пора мені серйозніше взятися за твою освіту.

— А чого ви мене будете навчати, пане професоре?

— Та трошки того, трошки сього, — безтурботно відповів Дамблдор. Він нічого не уточнював, тож Гаррі запитав ще про одне, що його трохи непокоїло.

— Якщо я ходитиму на уроки до вас, то вже не муситиму вивчати блокологію у Снейпа, так?

— У професора Снейпа, Гаррі… Ні, не муситимеш.

— Добре, — полегшено зітхнув Гаррі, — бо це був… — Він замовк, щоб не вибовкати те, що думав насправді.

— Думаю, найкраще тут підійде слово «провал», — кивнув Дамблдор.

Гаррі засміявся.

— Тобто я тепер не часто бачитиму професора Снейпа, — радів Гаррі, — бо він не дозволить мені вивчати настійки, якщо я не отримаю відмінну СОВу, а я знаю, що такого не буде.

— Не варто рахувати сов, доки їх не отримаєш, — серйозно мовив Дамблдор. — Що, до речі, може статися вже сьогодні. І ще два моменти, Гаррі, перш ніж попрощатися. По-перше, я хотів би, щоб відтепер ти постійно мав при собі плащ-невидимку. Навіть у Гоґвортсі. Про всяк випадок, зрозумів?

Гаррі кивнув.

— А по-друге, на час твого перебування тут «Барлогові» надано найвищу охорону, на яку тільки спромоглося Міністерство магії. Це додало певних незручностей Артурові й Молі… наприклад, усю їхню пошту спочатку перевіряють у міністерстві, і аж тоді доставляють сюди. Вони анітрохи не нарікають, бо їх турбує насамперед твоя безпека. Тому було б невдячно з твого боку, якщо ти, живучи в них, наражатимешся хоч на якийсь ризик.

— Я розумію, — швидко погодився Гаррі.

— Тоді дуже добре, — сказав Дамблдор, відчиняючи двері сарайчика й виходячи на подвір’я. — Бачу світло на кухні. Треба вже нарешті дати Молі змогу понарікати, який же ти худий.

Розділ п’ятий

Зайва Флегма

Гаррі з Дамблдором підійшли до «Барлогу» з чорного ходу, переступаючи через розкиданий знайомий мотлох — старі гумові чоботи та іржаві казани; Гаррі чув, як поодалік у курнику тихенько сокочуть сонні кури. Дамблдор тричі постукав, і Гаррі побачив як за кухонним вікном метнулася чиясь тінь.

— Хто там? — долинув нервовий голос і Гаррі впізнав місіс Візлі. — Назвіться!

— Це я, Дамблдор, привіз вам Гаррі.

Двері негайно відчинилися. За ними стояла місіс Візлі, низенька, пухкенька, в старому зеленому халаті,

— Гаррі, дорогенький! Господи, Албусе, ти мене налякав, ти ж казав, що ви будете аж уранці!

— Нам пощастило, — пояснив Дамблдор, переступаючи поріг слідом за Гаррі. — Слизорога вдалося вмовити значно легше, ніж я сподівався. Гаррі постарався, звісно. О, вітаю, Німфадоро!

Гаррі роззирнувся й побачив, що місіс Візлі, попри таку пізню годину, була не сама. За столом сиділа, тримаючи обіруч велику чашку, молода відьма з блідим серцеподібної форми лицем та мишасто-сірим волоссям.

— Вітаю, пане професоре, — озвалася вона. — Здоров, Гаррі.

— Привіт, Тонкс,

Гаррі подумав, що вона якась замучена, може, й хвора, а в усмішці її було щось силуване. Барвистості у вигляді поменшало, звичних рожевих, мов жуйка, пасем у волоссі не було.

— Я краще піду, — швиденько сказала вона, встаючи й натягаючи на плечі мантію. — Дякую, Молі, за чай і співчуття.

— Будь ласка, не йди, якщо це через мене, — люб’язно попросив Дамблдор. — Я все одно не залишаюся, мушу обговорити невідкладні справи з Руфусом Скрімджером.

— Ні-ні, мені треба йти, — заперечила Тонкс, не дивлячись Дамблдорові у вічі. — На добраніч…

— Дорогенька, може, прийдеш у суботу на вечерю? Будуть Ремус і Дикозор…

— Та ні, Молі, що ти… та все одно дякую… усім на добраніч.

Тонкс прошмигнула повз Дамблдора й Гаррі надвір; ступивши кілька кроків за поріг, крутнулася на місці й розчинилася в повітрі. Гаррі помітив, що місіс Візлі чимось стурбована.

— Гаррі, до