Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг

Дамблдор зробив паузу, і хоч голос його залишався тихим і спокійним, а сам він ніяк не виказував свого гніву, та все ж Гаррі відчув холод, що струменів від нього, й помітив, що Дурслі тісніше по притискалися одне до одного.

— Ви не зробили так, як я просив. Ви не ставилися до Гаррі як до сина. Він не мав од вас нічого, крім зневаги, а незрідка й жорстокості. Єдина втіха — що він бодай уник тієї жахливої шкоди, якої ви завдали оцьому нещасному хлопцеві, що сидить між вами. Тітка Петунія й дядько Вернон інстинктивно роззирнулися навколо, наче сподівалися побачити, що стискають між собою когось іншого, а не Дадлі.

— Ми… погано поводилися з Дадіком? Та ви що?! — розлючено почав дядько Вернон, але Дамблдор підняв пальця, вимагаючи тиші, і тиша запала так різко, ніби дядькові Вернону відібрало мову.

— Чари, які я наслав п’ятнадцять років тому, забезпечують Гаррі могутній захист, доки він може називати цей дім своїм домом. І хоч він був тут нещасний і небажаний, хоч ви його постійно кривдили, та все ж, хай і неохоче, ви виділили йому тут кімнатку. Ці чари перестануть діяти у ту ж мить, як Гаррі виповниться сімнадцять років; інакше кажучи, тоді, коли він стане дорослим чоловіком. Я прошу лише одного: щоб ви дозволили Гаррі повернутися ще раз у цей будинок, перш ніж він відсвяткує свій сімнадцятий день народження, бо це забезпечить йому захист аж до того часу.

Ніхто з Дурслів не промовив ані слова. Дадлі супився, наче усе ще намагався вирахувати, коли ж це йому завдали шкоди. Дядько Вернон мав такий вигляд, ніби йому щось застрягло в горлі; а ось тітка Петунія вкрилася дивним рум’янцем.

— Гаррі… нам час вирушати, — сказав нарешті Дамблдор, встаючи й розправляючи свою довгу чорну мантію.

— До наступної зустрічі, — попрощався він з Дурслями, з вигляду яких можна було зробити висновок, що вони воліли б відкласти цю зустріч назавжди, а тоді підняв на прощання капелюха і вийшов з кімнати.

— Бувайте, — швиденько кинув Дурслям Гаррі й подався за Дамблдором, який затримався біля Гарріної валізи з Гедвіжиною кліткою зверху.

— Не будемо зараз обтяжувати себе багажем, — сказав він, знову виймаючи чарівну паличку. — Я це все відішлю в «Барліг», хай нас там чекає. Але візьми з собою плаща-невидимку… про всяк випадок.

Гаррі ледве витяг плаща з валізи, намагаючись, щоб Дамблдор не помітив, як там усе скидано жужмом. Коли він запхнув плаща у внутрішню кишеню куртки, Дамблдор махнув паличкою — і валіза, клітка й Гедвіґа щезли. Дамблдор ще раз махнув паличкою і вхідні двері відчинилися просто в холодну імлисту темряву.

— А тепер, Гаррі, вийдемо в ніч і поженемося за тією зрадливою спокусницею — новою пригодою.

Розділ четвертий

Горацій Слизоріг

Хоч минулі кілька днів Гаррі відчайдушно прагнув, щоб Дамблдор забрав його звідси, та тепер, коли вони вже йшли разом по Прівіт-драйв, він почувався явно не в своїй тарілці. Досі він ще ні разу не мав серйозної розмови з директором поза межами Гоґвортсу; їх майже завжди розділяв письмовий стіл. Спогади про їхню останню зустріч віч-на-віч постійно зринали в пам’яті, і від цього Гаррі пік сором; він тоді дуже кричав, та ще й розбив кілька найцінніших Дамблдорових речей.

А от Дамблдор — навпаки — здавався цілком спокійним.

— Гаррі, тримай чарівну паличку напоготові, — бадьоро сказав він.

— Пане професоре, мені ж не дозволено вдаватися до чарів за межами школи.

— Якщо на нас нападуть, — сказав Дамблдор, — я дозволяю тобі скористатися будь-яким антизакляттям чи антипрокльоном, що спаде тобі на голову. Хоч навряд чи цієї ночі тобі треба боятися нападу

— А чому, пане професоре?

— Бо ти зі мною, — спокійно відповів Дамблдор. — Цього достатньо.

В кінці вулички він різко зупинився.

— Ти, звичайно, не складав іспиту з явлення? — запитав він.

— Не складав, — відповів Гаррі, — Для цього ж треба мати сімнадцять років.

— Це так, — підтвердив Дамблдор. — Тоді доведеться тобі міцно тримати мене за руку. За ліву, якщо ти не проти… ти вже помітив, що моя чарівна палична рука зараз трошки слабкувата.

Гаррі вхопився за Дамблдорове передпліччя.

— Дуже добре — схвалив Дамблдор. — Ну, то рушаймо.

Гаррі відчув. що Дамблдорова рука вислизає, і вчепився в неї міцніше: все почорніло; щось його страшенно стисло: він не міг дихати, груди ніби здушили металеві обручі; очі полізли на лоба, а барабанні перетинки і втиснулися в череп, і тоді…

Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми. Здавалося, ніби його щойно протягли крізь вузесеньку гумову трубку. Минуло кілька секунд, перш ніж він уторопав, що зникла Прівіт-драйв. Вони з Дамблдором опинилися на порожньому сільському майдані, посеред якого стояв старенький пам’ятник загиблим воїнам та кілька лавочок. Поступово верталися відчуття, і Гаррі збагнув, що він оце щойно вперше в житті явився.

— Усе гаразд? — турботливо поглянув на нього Дамблдор, — До цього треба звикнути.

— Нормально, — Гаррі потирав вуха, які, здавалося, покинули Прівіт-драйв з неохотою, — Хоч мені краще було б на мітлі.

Дамблдор усміхнувся, поправив комір дорожньої мантії і показав:

— Сюди.

Швидким кроком він подався повз порожній трактир та будиночки. Годинник на церковці неподалік показував що наближається північ,

— А скажи мені, Гаррі, — спитав Дамблдор. — Твій шрам… чи він тобі болів хоч трохи?

Гаррі механічно підніс руку до лоба й потер свій шрам-блискавку.

— Ні, — відповів він, — і це мене дивує. Я думав, що він постійно пектиме, якщо Волдемортова могутність буде зростати.

Гаррі глянув на Дамблдора й побачив, що той відповіддю задоволений.

— А от я думав, що буде якраз навпаки, — пояснив Дамблдор. — Лорд Волдеморт нарешті усвідомив, що ти маєш небезпечний доступ до його думок і відчуттів. Схоже він застосував проти тебе блокологію.

— Я не шкодую, — зізнався Гаррі, котрий аж ніяк не сумував ні за тривожними снами, ні за несподіваними проникненнями у Волдемортову свідомість.

Вони завернули за ріг, проминули телефонну будку та автобусну зупинку з дашком. Гаррі знову скосив очі на Дамблдора.

— Пане професоре?

— Що, Гаррі?

— Е-е… а де це ми