Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга - Ено Рауд

— Ні, навпаки, — сказав він. — Варення чудове. Даруйте, будь ласка, але я поринув у свої думки і геть-чисто забув про нього.

— Напевне, дуже солодкі ці твої думки, якщо в них можна поринати, замість того щоб їсти варення, — підпустив шпильку Півчеревичок.

— А про що ти, мізинчику, все-таки думав? — спитала господиня у Муфтика, не звертаючи уваги на Півчеревичкові кпини.

— У мене таке відчуття, що я вас десь бачив, — сказав Муфтик, ніяковіючи ще дужче. — Та коли і де? Ніяк не можу пригадати.

Молодичка, сумніваючись, похитала головою.

— Але тебе я бачу вперше в житті, — переконано мовила вона. — Навряд чи й ти міг десь мене бачити.

— А може, ваше фото друкувалося в газеті чи журналі? — доскіпувався Муфтик. — Хоч я й не дуже стежу за періодикою, одначе то цілком ймовірно.

— Ні, ні, — розсміялася на це молода господиня. — Такого, далебі, не було. Мій портрет ніде не друкувався, і по телебаченню я теж не виступала. Ти, безумовно, з кимось мене сплутав.

Але Муфтик наполягав на своєму.

— Та вас неможливо ні з ким сплутати, — сказав він. — З вашої ласки, я ще трохи подумаю.

Та цієї миті Мохобородько бовкнув:

— Що тут думати! Медальйон! — вигукнув Муфтик. — Медальйон! Ну, звичайно, медальйон!

Він вибіг з-за столу й кинувся у двері, щоб узяти в машині знайдений в сорочій скарбниці медальйон.

Молода господиня пильно глянула на Мохобородька.

— Про який медальйон ви говорите? — серйозно запитала вона.

— Одну хвильку, будь ласка, — лукаво сказав Мохобородько. — Зараз про все дізнаєтеся.

І тільки-но господиня встигла втретє насипати варення у Півчеревичкову мисочку, як повернувся Муфтик. Він багатозначно погойдав медальйоном на ланцюжку й переможно поцікавився:

— Хто скаже, що тут зображено?

На якусь мить запанувала тиша. Тоді молода господиня ошелешено прошепотіла:

— Цей медальйон — наша родинна пам’ятка, і там, усередині, портрет моєї прабабусі. Я завжди носила медальйон на шиї, але одного злощасного дня він раптом зник.

— А в цей щасливий день ви одержите знову свою пам’ятку, — сказав Муфтик і подав медальйон молодичці. — Між іншим, ви неймовірно схожі з вашою прабабусею.

Півчеревичок тим часом виїв третю мисочку варення і вдоволено сповістив:

— Коли Муфтик побачив прабабусин портрет, він тієї ж миті склав цілком пристойного вірша.

— О-о! — вихопилось у молодої господині. — Я хочу неодмінно почути його.

Всі обернулися до Муфтика, і той геть знітився. Та все ж опанував собою і пробубонів:

Ти смієшся — зуби біліші від снігу,

і палають щоки — мальви квітнуть ніби!

Господиня заусміхалася, і щоки її розпашіли, наче мальви.

— Дякую тобі, —сказала вона. — Дякую тобі від себе й від моєї маленької донечки, яка, правда, ще в колисці, проте вона згодом теж носитиме цей медальйон.

— Я присвячую цього вірша вам, — сказав Муфтик.

Після цих слів молода господиня підняла Муфтика і приголубила так палко, що в нього щоки стали ще рожевішими, ніж у неї самої.

НА КОНТРОЛЬНОМУ ПУНКТІ

Фургончик мчав звивистою стрічкою шосе, і настрій У друзів був чудовий. Ось уже кілька днів вони вільні і квапляться виконати свою урочисту обіцянку. Крім того, холодильник у машині був напхом напханий банками а варенням, якого вдячна господиня надавала їм на дорогу.

Вдалині забовваніли міські вежі. Так, це було те саме місто, де вони познайомилися, де вперше зустрілися біля морозивної ятки і вирішили помандрувати разом.

Раптом Муфтик нахилився до вітрового скла, примружився, пильно вдивляючись, і збавив швидкість.

— Поки нас не було, обіч шляху з’явилася якась будка, — сказав він. — Коли ми тут проїздили останнього разу, вона ще не стояла.

Муфтикове зауваження Мохобородько і Півчеревичок пропустили повз вуха. Адже скрізь будують, то тут, то там з’являються якісь будки або навіть великі споруди. І в цьому немає нічого дивного. Та коли мандрівники невдовзі під’їхали до будки, вони побачили шлагбаум і плакат, на якому великими літерами було написано:

КОНТРОЛЬНИЙ ПУНКТ

ЗУПИНКА ОБОВ’ЯЗКОВА

— Такий контрольний пункт я бачу вперше в житті, — здивувався Муфтик. — Цікаво, що тут перевіряють?

— Головне, щоб не варення, — забідкався Півчеревичок.

Часу на роздуми уже не було, та й без цього все вияснилося. Коли фургончик зупинився перед шлагбаумом, із будки один за одним вийшли троє чоловіків. Перший був у кашкеті і в костюмі із золотими ґудзиками, другий — у потертому і досить-таки брудному комбінезоні, а третій — у білому халаті.

Чоловік у кашкеті, скоріше всього начальник контрольного пункту, ступив до машини й пильно поглянув на Муфтика.

— Добридень, — сказав він і взяв під козирок. — Протипацючі засоби маєте?

— У чому річ? — витріщився Муфтик. — Які ще засоби?

Начальник контрольного пункту докірливо похитав головою.

— Ви що, з Місяця впали? — пробурчав він. — Чи не знаєте, що вчора пацюки напали на місто? Оголошена протипацюча тривога, і в зв’язку з цим усі машини мають запастися відповідними засобами.

— Вперше чуємо, — сказав Муфтик.

Проте начальник контрольного пункту не став менш суворим. Він звелів трійці вийти із фургончика і вів далі:

— Якщо ми хочемо здолати пацюків, — сказав він, — то жоден з нас не сміє недооцінювати значення протипацючих засобів. На щастя, у мене для таких, як ви, є ще кілька пасток, і я вам дам дві під розписку. Одну поставите під капот, а другу — в багажник, так передбачено інструкцією. Він поважно шморгнув носом, тоді повернувся до чоловіка у білому халаті й пробубонів:

— До речі, я анітрохи не здивуюся, якщо оці мандрівнички досі без щеплення.

Серйозний чоловік у білому халаті підійшов ближче.

— Я — медичний працівник, — назвався він, — і повинен дбати про те, щоб усі зробили щеплення. Пацюки можуть нести з собою всілякі пошесті, від яких краще застерегтися, ніж захворіти.

— Стару погудку, та на нову дудку, — зухвало кинув Півчеревичок. — Уже чули таке. В дитинстві мене штрикали — ого-го, а тепер я порозумнішав і не дозволю впорскувати собі казна-що. Не подумайте, що я боюся уколів. Просто я вважаю, що од хвороб найліпше допомагає чай із оленячого моху.

— Але ж постривайте, — пожвавішав медик. — Я ніскілечки не нехтую цілющими властивостями всіляких трав. Але ж ми маємо справу з пацючим нашестям! Не варто забувати, як вони, скажімо, в середньовіччя розносили чуму. Цю хворобу