Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга - Ено Рауд

— Чи не збираються вони всією цією ордою посунути на нас? — забідкався Муфтик. — їх же десятки тисяч!

Одначе Мохобородько зостався спокійний.

— Заради нас вони нізащо б не почали так урочо шикуватися, — сказав він. — Про нас хижаки, мабуть, взагалі забули. Найімовірніше, пацюки готуються до далекого воєнного походу.

Незабаром Мохобородькове припущення підтвердилося.

Тільки-но вечірні сутінки огорнули землю, перші пацюки вийшли з руїн. Це був авангард, близько двохсот пацюків, які старанно винюшкували, перш ніж ступити, аби виявити можливу небезпеку. Слідом вирушив у дорогу генеральний штаб — попереду завбільшки з порося головнокомандувач, а за ним — великий загін поважних радників. Між авангардом і генеральним штабом увесь час бігало туди-сюди кілька дрібніших, але спритних пацюків. Це були гінці, які передавали повідомлення і розпорядження.

А вслід за генеральним штабом посунула вся армія. Полки один за одним залишали руїни.

— Жахливе видовище, — прошепотів Півчеревичок.

— Жахливе й могутнє, — сказав Муфтик.

— Але ж подумайте, любі друзі, — додав Мохобородько, — може, в цьому наш порятунок.

Мохобородько таки передбачив події — через дві години серед руїн не було жодного пацюка. Радісно усміхаючись, крихітні чоловічки дивилися один на одного. Вони ж бо врятовані, й так несподівано, без найменших зусиль!

— Нам допомогла трюфелева цукерка, — поважно сказав Півчеревичок. — Це вона додала мені сміливості визирнути з дупла. Інакше ми проспали б пацючий похід і зосталися б тут до скону.

Муфтик і Мохобородько змушені були визнати, що Півчеревичок правий — цього разу їхнє життя справді висіло на тонесенькій волосинці.

ЗНОВУ ВІЛЬНІ

На ранок друзі перенесли весь скарб із дупла в машину. Сорока, правда, безугавно сварила їх по-своєму і скрекотала, але все-таки трималася на відстані пострілу з рогатки. А потім втомлено піднялася високо в небо й ліниво кружляла там.

Звісно, й трійця мандрівників геть вимучилася, бо перетягти з дупла скарб — нелегка робота. Та про відпочинок вони й гадки не мали. Звільнилися ж від облоги не для того, щоб негайно влягтися спати. До того ж невідомо, коли пацюки повернуться сюди із свого бойового походу, і тому наймудріше полишити руїни палацу якнайхутчіше.

Муфтик перевірив покришки й мотор. На щастя, пацюки не пошкодили фургончик — усього кілька невеликих подряпин. Друзі могли спокійно сідати в машину.

— Куди ми тепер подамося? — почав Півчеревичок. — Я гадаю, що ми заслужили гарний і приємний відпочинок на побережжі теплого моря.

— А коти? — нагадав Муфтик.

Мохобородько ж суворо запитав:

— Ти вже забув нашу урочисту клятву, га?

Півчеревичок уважно подивився на Муфтика й Мохобородька.

— Еге, — мовив він. — Бачу, що ці проклятущі кошачі зграї геть зіпсують нам відпочинок.

Рушили в дорогу, і ось уже руїни палацу зосталися позаду. Лише тепер трійця позбулася недавніх страхів.

— Воля, —благоговійно зронив Мохобородько. — Я тільки зараз сповна розумію значення цього слова.

— А ви чуєте, чуєте, як пахне воля, — усміхнувся Півчеревичок і цього разу поворушив не пальцями ніг, а ніздрями. — Я не знаю нічого, що пахло б солодше за волю.

Муфтик і Мохобородько також відчули якийсь надзвичайно приємний дух. Після голодного полону в пацюків він аж занадто діяв на них. І коли Муфтик одчинив вікно і ці п’янкі пахощі заповнили весь фургончик, у друзів мимоволі аж слинка покотилася.

— Гм, — гмукнув Мохобородько. — Мені здається, що пахощі линуть із села.

— Поїдьмо через нього, — запропонував Півчеревичок. — Таке запашне село у будь-якому випадку має, хай і невеличку, але цікавинку.

Муфтик скоро виїхав на битий шлях, що вів до села.

Невдовзі вони вже котили повз перші хати. Собаки здійняли гавкіт і метнулися до фургончика, та вмить угамувалися, коли Мохобородько висунувся з вікна й приязно їм підморгнув. Смачний дух у селі вчувався ще дужче, і друзів аж охопила приємна млість.

— Погляньте, — Мохобородько показав пальцем на осиний рій, що кружеляв попереду на одному й тому ж місці. — Чи не привабив і ос цей же солодкий дух?

— Неодмінно, — кивнув Півчеревичок. — Оси — страшенні ласухи.

Муфтик поїхав у напрямку осиного рою і наблизився до оселі, звідки линули солодкі пахощі.

— Дивовижний збіг! — ошелешено вигукнув Мохобородько. — Адже тут живе та сама молода господиня, яка дала мені свіжих вершків для Рудольфа!

Півчеревичок пожвавішав.

— У такому випадку ми неодмінно завітаємо сюди, — рішуче сказав він. — Адже неввічливо обминати знайомих.

— Що ж, зайдемо, — погодився Муфтик і натиснув на гальма. — Ми, скажімо, попрохаємо води.

— Або й того, запахущого, — запропонував Півчеревичок. — Хоч покуштувати.

Вони ступили на подвір’я, і пахощі геть заполонили їх.

Молода господиня зустріла трійцю на ґанку — мабуть, помітила їх у вікно. Жінка була у фартушку. А той — у варенні! Лише тепер чоловічки збагнули, звідки оці апетитні пахощі. Ясно — у молоденької господині вариться суничне варення!

— Доброго ранку і добрих ягід! — сказав Мохобородько. — Проїздили мимо й вирішили завітати на хвильку.

— Авжеж, — додав Півчеревичок. — Знайшли вас по запаху.

— Мене звати Муфтик, — відрекомендувався Муфтик і незграбно вклонився.

— Дуже приємно, — всміхнулася молоденька господиня. — Отже, цього разу ви втрьох завітали до мене.

— Так, утрьох, — ствердив Півчеревичок. — От надумали і зайшли.

Господиня запросила гостей у дім і повела на кухню, де на плиті спокусливо булькотіло в казанках суничне варення.

— Може, покуштуєте свіжого варення? — привітно спитала вона.

Півчеревичок одразу закивав.

— Од такого запрошення негоже відмовлятися, хоча б із ввічливості, — відказав він. — Я залюбки з’їв би мисочку або дві.

Друзі повсідалися рядком за стіл, і молода господиня поставила перед кожним по повній мисочці запашного суничного варення. А сама пішла до плити — збирати шумовиння.

— Як поживає твій хворий друг? — запитала вона Мохобородька.

— Вже одужав, — пробурмотів той і якомога швидше сунув до рота повну ложку варення.

Розповідати про хворого товариша йому аж ніяк зараз не хотілося.

— Схоже, в цьому році рясно вродили ягоди, — привітно мовив Півчеревичок. — Гарне сухе літо, і лиш коли-неколи дощик.

Молода господиня помітила, що Півчеревичкова мисочка спорожніла, і насипала ще.

— А ти? — здивовано обернулася вона до Муфтика. — Чому ти так мало їси? Чи тобі не смакує варення?

Муфтик незграбно схилився над мискою, до якої