Маленька мітла - Мері Стюарт

Мері спершу швидко нахилилася і погладила Тіба, а потім постаралася перекричати спів:

— Ви говорили щось про лабораторії, Мадам. У вас є наукові курси?

— Так звичайно. У нас є науковий курс підвищеної складності під керівництвом одного з найчудовіших чарівників, Доктора Ді. Його варто послухати. Але я не впевнена, що наукові дослідження для тебе. Ти виглядаєш такою молодою.

— Мій батько — вчений, — повідомила Мері. — Професор.

Мадам звела брови.

— Справді? Де, можу я поцікавитись?

— У Кембриджі, — Мері насилу розчула власні слова крізь дуже гучне заклинання про бородавки.

«Прищик раз, прищик два, На носі росте трава. Прищик п'ять, прищик шість, Бородавка тебе з`їсть.»

На Мадам її відповідь справила сильне враження. Вони вийшли з кімнати, де співу більше не було чутно.

— У Гомбриджі? Він, мабуть, маг дуже високої категорії. Не дивно, що ти так розвинена для свого віку, міс Сміт. Він вчив тебе сам?

— Ну, не зовсім, — сказала Мері. — Звичайно, він вчив мене читати перед школою. Звичайно, я знаю ці вірші з самого дитинства — тільки вони були не зовсім такими.

— Інша версія? Як цікаво! Регіональні особливості можуть бути дуже корисними. Ми маємо діяти спільно, міс Сміт, так-так, спільно. А твоя матір? Вона, без сумніву, теж має до цього стосунок?

— О так! Вона теж у Кембриджі. Вона була татовою студенткою.

— Невже? Так тут талант з обох сторін! Ми іще щасливіші вітати тебе в Ендорі. Багатообіцяючий початок. А де твої батьки зараз?

— Вони за кордоном, тому вони на певний час відправили мене в село.

— І вони послали тебе до мене. Я дуже задоволена, справді, дуже задоволена. Звичайно, ми оформимо тебе негайно. Ти повинна почати навчання просто сьогодні. В якому класі ти була у Гомбриджі?

— В третьому.

— В третьому? Тоді ти без сумніву знаєш вже більш складні заклинання. Тобі немає потреби залишатися у нас на першому ступені.

— Комахи-шкідники на ріпі і тому подібне? Ми тепер не користуємося для цього заклинаннями, — зауважила Мері, починаючи отримувати від цієї розмови задоволення. — Ми користуємось отрутохімікатами.

— Методи змінюються, методи змінюються, — сказала Мадам, — але основи магії залишаються тими ж. Можна завдати величезної шкоди за дуже короткий час, якщо правильно підібрати інгредієнти. Ти вже вивчала, як ставати невидимою?

— Ні, — відповіла Мері, — але напевно мені це дуже сподобається.

Це було правдою. Схоже, вона знайшла вірний тон з директоркою і могла насолоджуватися своєю пригодою, прикидатися увесь день, а маленька мітла, без сумніву, врешті, віднесе її додому.

Але тут вона згадала таємничу зелену свічку, вологі очі співаючих учнів, гидкі пісеньки, які вони співали, і вирішила, що ніколи не повернеться сюди. Ніколи. Може, це цікаво, захоплююче і зовсім безпечно, але — раптом зрозуміла вона — краще вже повернутися до Червоної Садиби і самотньо підмітати листя на галявині.

Мадам Мамблхук відкрила наступні двері.

— Другий ступінь. Клас невидимок, — оголосила вона.

Ця кімната була зовсім іншою, набагато більшою за нормальну. Вона була велика, з величезними вікнами, через які лилося світло. У ній була кафедра і довгий вчительський стіл, а за ним дошка, червона дошка, на якій щось було написано жовтою крейдою. Там стояли ряди парт, розраховані десь на тридцять чоловік. Кімната була порожня.

Мері тільки хотіла запитати, де учні, як мадам Мамблхук з видимим задоволенням зауважила: — Я бачу, робота тут йде добре. Стовідсоткова успішність. Відмінно. Крім того, відмінне заклинання. Хочеш спробувати, міс Сміт?

Вона вказала на напис на дошці. Написаний з кута в кут, а не прямо, він був таким заплутаним, що нелегко було його прочитати. Та, до того ж, іноземною мовою.

Щойно набута впевненість Мері раптом кудись випарувалася.

— Я… я не думаю, що мені б хотілося… прямо зараз… е… дякую вам, — пробурмотіла вона. Їй знову захотілося спитати, де ж всі учні, але тут сталося щось дивніше, ніж все, що було до того.

Просто перед нею, там де не було нічого, окрім кафедри і червоної дошки з жовтою крейдою — «не крейда-білок, а крейда-жовток», — подумала Мері, — хтось з'явився. Спочатку це була лише тінь, щось подібне до людських обрисів, якогось мерехтіння, яке поступово збиралося в більш щільну субстанцію, поки, врешті, не стало посмішкою на обличчі чоловіка приємної зовнішності. Потім він з'явився повністю, стоячи на кафедрі, з однією рукою, що лежала на відкритій книзі, на столі. В іншій руці у нього була тоненька біла паличка. — «Чарівна», — подумала Мері. Час від часу він легко нею помахував, і з її кінця, наче краплинки з крану, що підтікав, зривалися або злітали спалахи зеленого вогню.

— Доктор Ді, — представила директриса, — це міс Мері Сміт. Вона зарахована до нас, і я впевнена, вона стане однією з наших найздібніших учениць. Вона вже засвоїла багато найпростіших прийомів магії. Її батьки обоє викладають. — Обоє, Докторе Ді — в Гомбріджі.

— Багатообіцяючий початок! — вигукнув Доктор Ді, вдивляючись в Мері. — Яке чудове ім'я. Як ся маєте, міс Мері Сміт?

— Дякую добре. А ви? — відповіла Мері. — Але ви знаєте, — додала вона, — це не Гомбридж, а Кембридж.