Маленька мітла - Мері Стюарт

— Місцеві відмінності у вимові…— Мадам оглянула порожній клас уважніше. — Як цікаво. Ага! Докторе Ді!

Доктор пішов за її поглядом, придивився і раптом закричав:

— Ти, ти… і ти теж, Грізель — НЕ відволікайтесь від справи! Зосередьтесь! Я вас бачу, всіх трьох!

Класна кімната була яскраво освітлена, добре виметена і абсолютно порожня, але поки він говорив, Мері здалося, що вона бачить легке мерехтіння за трьома партами в задньому ряду, контури фігур дівчаток — або жінок — одягнених в довгі, просторі, схожі на нічні сорочки, балахони. У кожної в руках, складених човником, було щось схоже на скляну кулю. Потім всі вони зникли в сонячному світлі.

— Можеш прочитати? — запитав Лікар Ді. Він вказав паличкою на формулу на дошці. Зелений вогонь спалахнув, і жовті слова затанцювали як комахи в сонячному сяйві. — Ай-яй-яй, я забув прибрати силу. Ну що ж, так краще, вони тепер міцніші. Я знаю, у мене поганий почерк, але я сподіваюся, ти зможеш розібрати. Це одне з моїх власних заклинань, — додав він, задумавшись, — і деякі учні вважають, що воно легше класичного.

— Все цілком зрозуміло, — кивнула Мері. Це була не зовсім правда, але їй хотілося бути ввічливою.

— Справді? — він здавався задоволеним. — Я знаю, що воно не таке надійне, як формули старого Мерліна або доктора Фауста, але все мусить змінюватися з часом, і на деякі нові матеріали старі формули не діють. Оксамит вони беруть, але така синтетика, як нейлон і капрон, і всякий там ацетатний шовк і так занадто безтілесні, щоб зникати.

— На мені зараз багато чого з нейлону, — сказала Мері.

Як же це у неї вирвалося! Доктор Ді стрепенувся:

— Справді? Тоді давай спробуємо негайно! Просто зараз. У мене немає зайвої кулі, але вийде і з цим.

Він засунув їй в руки велику скляну чорнильницю, яка стояла на столі. Вона була на три чверті повна чорнила. Мері ще вагалася, але Мадам кивала і посміхалася, а очі Доктора Ді виблискували ентузіазмом.

«Ну добре, — подумала Мері, — чому би й ні?»

Вона покірно взяла чорнильницю в руки і відчула, що на її долонях ще є трохи пилку летючої — вночі.

— Тепер, — почав Доктор Ді, — ти знаєш, що робити. Прочитай це заклинання повільно і ясно, потім подивися на чорнильницю і зосередься. Ти сама зрозумієш, що далі. Нейлон або НЕ нейлон, я впевнений, що у такого юного знавця, як ти, труднощів не буде.

Мері підняла чорнильницю, і тут вона відчула на зап'ястку мотузку старого Зеведея, яка тягнулася до шиї Тіба. Вона побачила, що Тіб сидить у самій кафедрі, втупившись в порожній простір, де були парти, а шерсть його настовбурчилась. На Мері він уваги не звертав.

— А він їх може побачити? — запитала вона.

— Кішки можуть бачити все. Саме тому вони такі важливі для нас, — сказав Лікар Ді. — З усіх помічників — жаб, сов, кажанів — чорні коти з зеленими очима завжди на першому місці. А цей, без сумніву, феномен — сама довершеність, ідеал кішки.

— О, так, — сказала Мері. Вона подумала, що непогано, повернувшись додому, подивитися всі ці складні слова в словнику, щоб так само легко, як Доктор Ді вживати їх.

Він глянув на Тіба з явною симпатією.

— Нечасто зустрічаються такі абсолютно чорні коти. Чудово, чудово. Тепер краще дай мені повідок, міс Сміт. Якщо він смикне тебе за руку і порушить твою зосередженість, то ти нічого не побачиш. Вірніше, побачиш що-небудь зайве, і тоді нічого не вийде.

Злегка посміхнувшись власному жарту, він взяв мотузку з рук Мері, і потім вказав чарівною паличкою на дошку.

— Ну, міс Сміт з Гомбріджа, сила — силенна!

Зрештою все владналося. Доктор Ді прочитав заклинання разом з нею. Скільки разів вона потім намагалася його згадати, але у неї нічого не виходило. Як тільки прозвучало останнє слово, вона нахилила голову і втупилася на чорнильницю.

Спочатку це була просто чорнильниця — блискуча, темно-синя поверхня чорнила, що піднімалась краями, ніби прагнула перелитись. Зверху плавала плівка, на якій осів пил, ніби чорнило було не рідким, а твердим, немов дзеркало. І, наче в дзеркалі, в ньому відбивалася вся кімната, але тільки вона здавалася дуже маленькою, як картинка-мініатюра. Мері бачила яскраві вікна, схожі на крихітні загнуті смужки світла, фарбовані стіни, червону дошку і своє відображення, таке ж маленьке, як решта, на викривленій поверхні чорнила. Вона вдивлялася, помічаючи деталь за деталлю, в своє обличчя, яке вона так пильно роздивлялась в дзеркалі Червоної Садиби, бажаючи, щоб хоч що-небудь сталося…

І ось воно сталося… Маленька фігурка на поверхні чорнила стала яскравішою, але відображення кімнати позаду неї затьмарилось, фарби розпливлися і стали зникати, наче на фотографії без фокусу. Картинка хитнулася, змазалась і ставала все меншою і меншою, поки не загубилася в глибині чорнильниці. Здавалося, що сама чорнильниця перетворилася в глибоку криницю. Мері здалося, що вона стоїть над нею, спираючись руками об цямрину, і вдивляється в чорну глибину, туди, де ще мерехтіло її власне