Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт
Луї іде до школи
Перебувши кілька днів на місці їхнього зимового постою — на озерах Ред-Рок-Лейкс, Луї придумав дещо. Він вирішив: якщо вже йому неспромога користуватися власним голосом, то треба навчитися читати й писати! «Якщо я калічний в якомусь одному плані, то маю постаратись і надолужити в інших напрямах! — подумки мовив він сам собі. — Тож я навчуся читати й писати! Тоді почеплю собі на шию маленьку грифельну дошку й крейдяного олівця. В отакий спосіб я й зможу спілкуватися з будь-ким, хто вміє читати!»
Луї любив товариство і вже встиг знайти багато друзів на тих озерах. Ця місцина була притулком для водяного птаства: лебедів, гусей, качок та іншої, дрібнішої птиці. Всі вони там зимували, бо то було безпечне місце, а тамтешня вода лишалася теплою і в найлютіші морози. Усі захоплювалися Луї як незрівнянним плавцем. А він залюбки змагався з іншими молодими лебедями, щоб визначити, хто найдалі пропливе попід водою чи взагалі найдовше під водою пробуде.
Коли Луї твердо вирішив навчитися читати й писати, він надумався: треба йому розшукати Сема Бівера, а вже той хлопчик неодмінно допоможе! «Можливо, — подумав Луї, — Сем дозволить мені ходити разом із ним до школи, а вчитель і навчить мене писати!» Від такої ідеї юний лебідь геть розхвилювався. Почав він думати-гадати, чи приймуть юного лебедя до класу, де навчаються людські діти. І, мабуть, це ж таки нелегка справа: вчитися читати? Найбільше ж він сумнівався, чи зуміє розшукати Сема. Монтана — великий штат, а він же ж навіть не був певен, чи саме в Монтані мешкає Сем, хоча сподівався: може, все-таки в Монтані?
Наступного ранку, коли батьки зайнялися якимись своїми справами, Луї злетів у повітря. Спочатку подався на північний схід. Добувшись до річки Єллоустон-Рівер, він полетів понад нею до краю, що зветься Буйнотрав’я. Ось видно містечко! Юний лебідь спустився на землю й став біля шкільних воріт, чекаючи, поки випустять дітей. Придивлявся Луї до кожного хлопчика, сподіваючись, що один із них буде Сем. Але ні: Сема тут не було.
«Не те містечко, не та школа! — подумав Луї. — Пошукаю деінде!» І полетів геть, знайшов інше містечко, а в ньому — школу, але всі тамтешні школярі й школярки вже давно порозходилися кожне до себе додому.
«Ну, ще пошукаю довкола!» — вирішив Луї. Просто піти головною вулицею він побоявся, бо що, як хтось його підстрелить? Тож він здійнявся у повітря й почав кружляти на низькій висоті, придивляючись до кожного хлопчика, якого тільки де бачив. Хвилин за десять юний лебідь загледів ранчо й дім із садибою, а там, біля дверей кухні якийсь хлопчик колов дрова. Чорний чуб… Луї ковзнув нижче.
«Мені поталанило! — зрадів він. — Це Сем!»
Коли Сем угледів лебедя, то поклав сокиру й перестав ворушитися. Луї несміливо підступив ближче, а тоді потягнувся дзьобом до Семового черевика й розшнурував його.
— Привіт! — ласкаво привітався Сем.
Луї продемонстрував, що хоче сказати ку-гуу, але не може: не має голосу!
— Ага, я знаю тебе! — зрадів Сем. — Ти той лебідь, котрий жодного разу не зумів хоч би що сказати, а натомість розшнуровував мені черевика.
Луї закивав головою.
— Я радий бачити тебе, — сказав Сем. — Чим я міг би тобі допомогти?
Луї просто дивився поперед себе.
— Хочеш їсти? — запитав хлопчик.
Лебідь похитав головою.
— Пити?
Так само хитає головою.
— Хочеш заночувати з нами тут, на ранчо? — допитувався Сем.
Тут Луї покивав головою ще й підстрибнув двічі.
— Гаразд, — сказав Сем. — Місця у нас вистачає. От тільки, чи батько дозволить?
Сем узяв свою сокиру, поклав дровину на дровітню й розколов її рівно посередині. А тоді подивився на юного лебедя.
— У тебе щось негаразд із голосом, чи не так? — запитав він.
Луї кивнув головою, ще й шиєю енергійно попрацював, угору-вниз. Він знав: Сем йому друг, але не знав того, що якось-то Сем був навіть урятував життя його матері-лебедиці.
За кілька хвилин на подвір’я в’їхав містер Бівер на ковбойському поні. Ось він зліз на землю й прив’язав коника до паркана.
— А що то в тебе там таке? — запитав він сина Сема.
— Це — молодий лебідь-сурмач, — пояснив Сем. — Йому лише кілька місяців. Ти дозволиш мені прихистити його на якийсь час?
— Ну, — відповів містер Бівер, — як на мене, то це було б супроти закону: тримати одного з цих диких птахів у неволі. Але я зателефоную старшому єгерю — що він скаже? Якщо він дозволить, тоді можеш і прихистити його.
— Скажи старшому єгереві, що у цього лебедя якась біда! — вже голосніше, навздогін батькові, що вже рушив до будинку, сказав Сем.
— А що з ним такого? — поцікавився батько.
— Він не видає звуків, — пояснив Сем. — Щось із голосовим апаратом.
— Та що це ти кажеш? Хто таке чув, щоб у лебедя та були проблеми з голосом?
— Ну, таким уже він уродився, — мовив Сем, — лебедем-сурмачем, який не може сурмити. Дефект голосу. Він не може ані звуку видати.
Містер Бівер так подивився на сина, мов не знав, вірити йому чи ні. Але, не сказавши більш нічого, рушив до будинку. А за кілька хвилин і вийшов.
— Єгер каже, що тобі можна на якийсь час прихистити того лебедя в себе — але тільки якщо ти зможеш йому якось допомогти. Однак раніше чи пізніше той птах має повернутися до Ред-Рок-Лейкс, де йому й належить бути. А ще єгер каже: він би не дозволив абикому тримати у себе вдома молодого лебедя; він це дозволяє тільки