Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич
— Таж я вам сказала, — ввічливо відповіла Іка, — Євстахій Кужевик. Товариш Євстахій Кужевик.
Міліціонер ще дужче стиснув її руку і рушив так швидко, що Іці доводилося майже бігти. Але вона не замовкала:
— А він такий веселий. Інколи для сміху чіпляє собі такі смішні вуса… вони йому пасують.
— Чіпляє собі вуса? — перепитав міліціонер.
— Так, так, — підтакнула Іка. — У нас у сім’ї навіть рвилюються. Кажуть, у кого вуса, той уночі хропе.
— Хропе?
— Так. Але, громадянине міліціонере, — дивувалася Іка — хіба хропти шкідливо? А дядечкові вуса дуже пасують.
— Пасують? — пробурмотів міліціонер.
У кінці вулички заблимали вже вогні станції, коли здалеку засвистів паровоз. Іка поблідла зі страху: а що буде, коли вони вирішать поїхати саме цим поїздом?
Очевидячки, міліціонер подумав те ж саме, бо він раптом побіг, тягнучи за собою Іку.
Поїзд наближався. Дедалі виразніше було чути стукіт коліс і пахкання паровоза. А до станції вже залишалося тільки двадцять… тільки десять… тільки два кроки!
Міліціонер рвонув двері. Вони з грюком розчахнулися.
Перший, кого вони побачили, був Горошок. Горошок, що затуляв собою маленького хлопчика в синьому беретику і пальтечку, в сірих черевичках і штанцях, Горошок, блідий і рішучий, Горошок, що намірив свого пугача на товстого чоловіка, який замахнувся для удару.
І тоді Іка заверещала:
— Дядечку! Це я!
А потім… Потім, коли Товстун здивовано озирнувся, Іка скочила на нього. Скочила, як дика кішка, як леопард, як рись. А вхопивши його за чорні вуса, зірвала їх і одразу ж відплигнула вбік.
Чоловік люто скрикнув. Вуса поволі впали додолу. Пугач Горошків вистрелив. Жінка за буфетом пронизливо зойкнула.
А голосніше за всіх гукнув “стій!” міліціонер, вихоплюючи з кобури уже справжнього пістолета. Обидва шахраї кинулися до дверей. Буфетниця зникла під прилавком. А в невеликій залі зчинився такий гамір, ніби настав кінець світу.
Міліціонер, що гнався за втікачами, спіткнувся, пістолет вистрелив сам по собі і куля, відбившись рикошетом, прогула над головами, мов ґедзь. Звук пострілу був для Худого, наче удар палицею. Він повалився на землю під ноги Товстуну і обидва покотилися до дверей. А там уже з’явилося кілька пасажирів.
— Руки вгору! — гукнув міліціонер. — Ані руште!
Обидва шахраї підводилися з землі, піднімаючи руки вгору.
Горошок шепнув Іці:
— Ми вже тут непотрібні. Де Капітан?
— Біля входу, — так само тихо прозвучала відповідь.
Горошок нахилився до Синього Беретика.
— Підемо до мамуні?
Малюк плеснув у долоні.
— А… а більше тут не стрілятимуть? — спитав він.
— Ні.
— Тоді ходімо, — сказав Синій Беретик. — Швидше, швидше!
І всі троє вийшли.
Коли міліціонер, надівши наручники на обох приятелів — Худого й Товстого, — оглянувся до дверей, він нікого не побачив. Міліціонер закліпав, наче не вірив своїм очам.
— Кужевику, — сказав він сердито, — де ваша племінниця?
Товстун вилупив очі.
— Яка там ще… племінниця? Що за чорт?
— Та вони ж були з племінником, — озвалася буфетниця. — З таким гарненьким маленьким хлопчиком!
Люди, які дивилися на Товстуна, мабуть, думали, що він от-от лусне з люті. Якийсь час він мовчки ворушив губами. Потім вільною рукою розстебнув комірець і лише тоді залементував:
— Це ошуканство! Немає у мене ніякої племінниці! Де ви взяли це чортеня, яке одірвало мені вуса?
Міліціонер сердито посміхнувся.
— Тихше, тихше, шановний громадянине. На суді все з’ясуємо. Ходім… У відділенні давно вже за вами тужать. А чортів на світі немає.
Коли вони виходили на вулицю, вдалині, на шосе, блимнув червоний стоп-сигнал якогось автомобіля.
Блимнув і зник за поворотом.
Синій Беретик, мабуть, не звик дивуватися з будь-чого і тому без вагання вискочив разом з Горошком та Ікою з станції і так само без вагання вмостився між Горошком і Ікою на передньому сидінні Капітана.
— Я дуже люблю кататися машиною, — весело сказав він, коли Капітан рвучко рушив з місця. — Дуже! Дуже!
— Це чудово, — засміявся Капітан. — Їдемо на Мейську?
— Так, так, так! — закричав хлопчик. — Я там живу. Але… — несподівано затурбувався він, — …але ж мамуня мала приїхати поїздом. Що ж тепер буде?
І лише тепер Горошок та Іка оговталися і змогли заговорити.
— Поїздом? — вигукнула Іка. — Авжеж, поїздом…
— Мамуня? — буркнув Горошок.
І почали навперебій:
— Зовсім не мамуня…
— Зовсім не поїздом…
— Адже то були злодії і шахраї!
— Вони тобі набрехали!
— Вони тебе викрали!
— І забрали з собою!
— Як ти міг от так просто піти з чужими людьми?
— Адже це могло дуже погано скінчитися!
Синій Беретик водив очима з Іки на Горошка і з Горошка на Іку, а коли вони замовкли, щоб перевести дух, промовив стиха:
— Пробачте, ви завжди разом говорите? Горошок та Іка аж затнулися з несподіванки. А потім Горошок лагідно сказав:
— Зажди-но, Іко. Це ж мале хлоп’я. З ним треба спокійно. Добре?
— Ух! — зітхнула Іка. — Зараз заспокоюсь. От… уже!
— Чудесно, — знову озвався Горошок. — Дозволь, я йому все поясню. — І він звернувся до Синього Беретика:
— Тебе звуть Яцек Кілар?
— Так, — упевнено кивнув хлопчик, — Яцек Кілар.
— Ти загубився сьогодні на вокзалі?
— Так. Але мене одразу ж знайшов той чужий дядя, — всміхнувся Яцек.
— Так от, запам’ятай, що то був зовсім не дядя, а шахрай і злодій, який хотів тебе