Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич

Цього разу ніхто не заважав їй робити своє діло. Післяобідній варшавський поїзд прибув дві години тому, і майже всі пасажири давно вже пішли із станції. В буфеті зосталися лише двоє чоловіків з маленьким хлопчиком, які чекали вечірнього поїзда до Кусьмідрова. Хлопчик уже з годину спав на лавці, а дорослі замовили по доброму кухлеві пива і весь час про щось шепотілися.

Хлопчик, як на це одразу ж звернула увагу буфетниця, був дуже гарненький і гарно вдягнений. У нього були голубі очі, темне волосся, синє пальтечко і берет, а костюмчик і черевики — сірі. Спершу він завзято будував колодязі з сірників, раз у раз запитуючи:

— А коли мамуня прийде?

Потім йому набридло і будувати, й запитувати — і він заснув, витягнувшись на лавці. “Як лялечка”, — подумала буфетниця, в якої була штучна коса і чуле серце.

Чоловіки, навпаки, не були красені. Один, присадкуватий і товстий, що називав себе дядьком хлопчика, був одягнений цілком пристойно, навіть елегантно — до того ж мав приємне обличчя з кумедними чорними вусами. Правда, голос у нього був якийсь дивний. Надто вже липкий, люб’язний, солодкий.

А другий чоловік — худий, наче стара чапля, був зовсім неприємний. Та ще й він не дивився людям у вічі і взагалі з першої хвилини не сподобався буфетниці.

Можна, втім, сміливо сказати: коли б буфетниця прислухалася до розмови тих добродіїв, то збагнула б, що не сподобалися вони їй недарма.

А що буфетниця нічого не чула, то спокійно плела собі далі теплі шкарпетки. Чоловіки ж, теж зовні ніби й спокійно, шепотілися між собою. Насправді вони не були спокійні. І перш за все Худий, у якого від дратування виступили на щоках великі червоні плями.

— З мене досить твоїх справ, — хрипів він застуджено. — Я нездатний красти дітей.

Товстий гидко посміхався.

— Ти взагалі ні на що не здатний. Я тебе й не тримаю.

— То віддай мені мої гроші, — засичав Худий.

— Ніяких твоїх грошей у мене немає, — посміхнувся ще гидкіше вусатий.

Худому аж духу не стало з люті.

— Як це? Адже я тобі всі віддав.

— Не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш? — Худий так зарепетував, що аж буфетниця здивовано глянула на нього поверх окулярів. Тозстун одразу ж любо до неї всміхнувся.

— Вибачте, будь ласка, — мовив він, — ми не можемо пригадати, о котрій відходить поїзд до Кусьмідрова.

— О дев’ятнадцятій нуль дві, — непривітно сказала буфетниця. — Тобто за годину.

Запала мовчанка. Хлопчик, що лежав на лавці, підвів голову, закліпав очима і спитав:

— Мамуня ще не прийшла?

Вусатий посміхнувся так солодко, ніби сам був величезний цукерок.

— Ні, — заворкував він солодкавим голосом. — Але скоро прийде.

Хлопчик скривився, позіхнув і знову заплющив очі. Тоді вусатий зашепотів дуже сердито. Так сердито, що Худий аж скулився.

— Запам’ятай собі раз і назавжди, — шепотів Товстун, — я без тебе обійдуся, і якби не я, тебе б уже разів десять спіймали. Ти й сам чудово знаєш, який ти боягуз, розтелепа, п’яничка і волоцюга. Якщо не я, ніхто тебе не врятує. Ану скажи, хто сьогодні у Варшаві помітив, що вокзал оточений міліцією?

— Ти, — прошепотів Худий.

— А кому, — наполягав вусатий, — спало на думку негайно їхати далі іншим поїздом?

— Та… тобі… — признався Худий.

— А хто здогадався прихопити з собою цього хлопчака? Хто, я тебе питаю? Ти, кажеш, нездатний красти дітей? Ти ж нічого не розумієш, дурню! Ніхто поки не здогадався, що він не мій улюблений племінник… і, що найважливіше, ніхто не може додуматись, що двоє привітних добродіїв з таким чудовим хлопчиком простісінько ховаються від міліції. Хіба ж злочинець може мати з собою дитину?

Худий непевно похитав головою.

— Його, мабуть, теж шукають.

Товстун зневажливо посміхнувся.

— Проте у Варшаві, на вокзалі, а не тут. Бо кому спаде на думку, що таке щеня могло само виїхати з Варшави?

Однак Худому все це не дуже подобалося.

— Ти занадто розумний, — крикнув він.

— Для тебе, безперечно, — сміявся Товстун.

— А… а ти віддаси мені гроші? — запитав покірно Худий.

— Ні, — рішуче відповів Товстун, — бо ти одразу все проп’єш. Щонайбільше, я можу тобі купити ще одну пляшку пива. Але тільки одну.

Худий зітхнув. Він, мабуть, зрозумів, що йому нічого тут не зарадить.

— Іншим разом, — сказав він, — стару газету я тобі не довірю, не те що вкрадені гроші. Ну, давай два злотих на пиво.

— Крадене їсти не просить, — захихотів Товстун. — На!

Худий ще раз зітхнув і пішов до прилавка по пиво.

Його кроки розбудили хлопчика. Він знову підвів голову й спитав:

— Мамуня ще не прийшла?

— Ні, моє дитятко, — відказав Товстун.

Хлопчик зовсім прокинувся, сів і поправив беретик, що сповзав йому на вухо.

— Ну, то я піду до неї сам, — раптом надумався він.

Товстун вирячив очі:

— Не йди, дитино, боронь боже — не йди. Надворі ніч, там вовки шастають і можуть тебе з’їсти. Мамуня зараз прийде сюди, а якщо ти підеш її шукати, можеш і сам десь загубитися. А що тоді буде?

Хлопчик кивнув головою.

— Тоді буде зле. Краще я почекаю.

Товстун полегшено зітхнув і дістав з кишені сірники.

— На, — сказав він, — збудуй собі колодязь.

— А можна два? — спитав хлопчик.

— Можна.

Хлопчик заходився будувати колодязь на