Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич

— А тепер я вже знайшовся? — запитав Яцек.

— Атож, — буркнув Горошок. — Не ти знайшовся, а ми тебе знайшли. Все це могло погано скінчитися. Ти малий хлопчик і повинен бути обережний з чужими людьми. Розумієш?

— Розумію, — відповів Яцек. — А ви не чужі?

Здається, Капітан тихенько засміявся. Іка застережливо мовила:

— Горошку, з ним. треба спокійніше. Це ж мале хлоп’я.

— Гаразд, — трохи згодом сказав Горошок. — Ми не чужі. Мене звуть Горошок, а її Іка, і ми веземо тебе додому.

— Я дуже радий, — тихесенько відповів Яцек.

За шибками автомобіля уже мелькали міські вогні. Капітан поспішав. Він майже летів, не збавляючи газу на поворотах, легко обганяв не лише тихохідні трамваї, але й великі блискучі лімузини.

Іка розчулилася.

— Ми теж раді, що ти повертаєшся до своєї мамуні, — сказала вона тоненьким голосом, — але затям: не можна всім йняти віри.

— Чому? — запитав хлопчик. — Адже я так усіх люблю!

Горошок зітхнув.

— Усіх любити не можна.

— Чому?

— Бо не всі добрі, — пояснив Горошок.

Яцек кивнув головою. Капітан саме виїздив на Мейську. Він вимкнув газ і почав гальмувати, коли Яцек узяв Іку й Горошка за руки.

— А ви не могли б, — сказав він несміливо, — зробити так, щоб усі були добрі?

Запала мовчанка. Горошок та Іка спантеличено перезирнулися. На щастя, їх виручив Капітан. Він зупинився й оголосив:

— Мейська, 1. Прошу виходити, бо вже пізно!

Горощок та Іка вийшли разом з Яцком, поминули браму і піднялися на другий поверх.

— Це тут, — сказав хлопчик. — Ви коли-небудь до мене ще завітаєте?

— Так, так, завітаємо, — пообіцяли Горошок та Іка.

Потім поцілували його, швидко збігли вниз і на мить затрималися в під’їзді.

Вони почули, як Яцек двічі постукав у двері. Двері відчинилися, і залунали два радісні вигуки:

— Яцку! Синку!

— Мамуню!

Горошок з Ікою всміхнулися і, штовхнувши одне одного ліктями, вибігли на вулицю.

Коли Капітан рушив з місця, Іка сором’язливо промовила:

— Красно вам дякуємо, Капітане! Без вас ми не змогли б нічого зробити.

— Твоя правда, Іко, — підтакнув Горошок. — Ми вам дуже вдячні, Капітане!

Капітан весело засміявся.

— Любі ви мої, — сказав він. — Ми з вами приятелі. Разом ми можемо зробити багато. Сподіваюся, тепер ви частіше мене відвідуватимете.

— Таж… — почав Горошок.

— Ми ж завтра до вас прийдемо! — гукнула Іка.

— Звичайно! — підтримав її Горошок. — Коли тільки можна.

— Треба, — відповів Капітан. Він завернув, пригасивши вогні, у ворота і зупинився коло їхнього під’їзду. — Отже, до завтра.

— До завтра, до завтра…

— На добраніч, на добраніч…

На третій поверх збігли притьмом. Поскидали плащі ввімкнули світло, посідали перед радіоприймачем. За вікном шуміли дощ і вітер, але в кімнаті було затишно, тепло і трохи сонно. Чарівне зелене око приймача знову заблимало, мов у такт веселій мелодії, що розгорнулася в ефірі, як барвистий, буйний хвіст невідомого птаха.

Горошок та Іка мовчали. Все, що сталося, нагадувало чи то сон, чи то дивний фільм, де вони самі брали участь. Обоє були дуже щасливі й дуже втомлені. Їм не хотілося навіть розмовляти.

Аж от нагло задзвонив телефон. Іка зняла трубку.

— Алло, слухаю.

У трубці хтось кахикнув, пробурмотін сам до себе “ох сирість, сирість” — і лише потому долинув застуджений голос — цього разу дуже лагідно:

— Говорить телефон із третьої кабіни на Головному вокзалі. Мої товариші доручили мені поздоровити вас. Я особисто також бажаю вам усього найкращого.

— Щиро дякую, — відповіла Іка і шанобливо присіла.

Тієї ж самої миті обізвався радіоприймач:

— Я також поздоровляю.

— Щиро дякую, — вклонився Горошок.

Потім вони знову слухали музику, скидалися очима і посміхалися.

Так скінчився цей день — день першої Великої Пригоди.

Наприкінці, перед самим приходом Ічиних батьків, Горошок сказав:

— Все-таки це треба обміркувати.

— Що там іще? — сонним голосом запитала Іка.

— Як зробити так, щоб усі люди були добрі.

Дощ ущух і на ранок обернувся в туман. Удень туман став такий густий, що довелося запалити в помешканні світло. А на вулиці за десять кроків нічого не було видно.

Розуміється, батьки одразу ж почали нарікати: “От тобі й погода, і що це за погода, з такою погодою…” — і так далі, і тому подібне.

Горошок вислухав це спочатку у себе вдома, потім у Іки, бо Ічин батько саме розкладав пасьянс і наспівував собі під ніс:

— Ну й погода,

Ну й погода,

Просто диво, — не погода.

Співав він на мотив пісні “Випив Куба у Якуба”, а Іка розв’язувала задачі. Коли вона закінчила, Горошок штовхнув її в бік.

— Непогана погода, га?

Іка похитала головою.

— І це все, що тебе хвилює?

Але Горошок спокійно відказав:

— За такої погоди, як сьогодні, можна навіть удень піти до Капітана, і ні одна людська душа того не помітить. Га?

— Татуню! — сказала Іка. — Чи можна нам з Горошком вискочити на подвір’я?

У батька виходив пасьянс, і тому він знову замугикав на той самий мотив:

— Але тільки на подвір’я

Можна скочить.

Далі — ні!