Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб

Невдовзі галявина сповнилася мурашиними голосами. Велика бригада Мурах-будівничих прибула сюди з різноманітним інструментом. Зашварготіли пилки, задзвеніли сокири, застукотіли молотки, заспівали рубанки. Кульбабці аж ніяково було — він такий великий, а дім йому ці маленькі Мурахи будують.

— Не хвилюйся, — помітив те старий Мурах. — Наші будівельники здавна в усіх краях відомі. Є в нас і теслі, й столяри, і муляри, й покрівельники. А ще — землекопи, носильники, кравці, женці — кого тільки немає в нашому великому роду!

Кульбабка разом із старим Мурахом допомагав то одним, то іншим майстрам. А руденький Муравчик носив будівельникам воду та березовий сік.

Хатина виростала на очах. Ось уже й гонтовий дах зведено і димар над ним виткнувся. Ось уже з димаря повився блакитний димок.

— Не хатинка, а лялечка! — примовляв старий Мурах, оглядаючи зроблене.

Радощам Кульбабчиним не було меж.

— Якби не ви!.. Якби не ви!.. — Він так розчулився, що більше нічого й сказати не міг.

— А так, — кивав головою старий Мурах. — Ти хоч великий та — один. А ми — маленькі, та нас — он скільки! Разом ми — велика сила!

Старий Мурах ще й голубі віконниці прилаштував на вікна.

— Ну, щасти тобі, Кульбабко, в новій оселі! — побажав він — Може, й рідня твоя повернеться. Бо який же то ліс — без зайців?

Мурахи-будівельники, позбиравши свої інструменти, вишикувались і закрокували до мурашника. Попереду біг руденький Муравчик, а позаду всіх повільно шкутильгав старий Мурах.

Цілий день перебиралися Ведмеді до нової хати. Тато з мама переносили меблі, посуд, а ведмедик Клиш-Клиш — свої іграшки.

— Чи нічого не забулися? — час від часу перепитував тато.

— Та наче все взяли, — відповідала мама. Коли нарешті полягали спати, вона побажала:

— Спокійної ночі вам на новому місці!

Але чомусь нікому не спалося.

Тато Ведмідь крутився на печі, кректав: «Щось мені жарко тут».

— То, може, постелити на підлозі? — сказала Ведмедиха. Але й там Ведмідь не міг заснути.

— Може, відчинити двері, щоб вітерець повівав?

Відчинили двері й вікна, а сон не йшов.

І Клиш-Клиш перевертався в ліжечку.

— Мамо, подушка тверда! — жалівся він.

— Ось я підіб'ю тобі подушку. Ой, яка пухкенька! Спи.

— Мамо, хтось у вікно заглядає!

— Та це місяць зійшов.

І довго так переверталися Ведмеді з боку на бік, аж тут почулося від порога:

— Ой, хто це? — злякався Клиш-Клиш. А Ведмідь підхопився з підлоги.

— А ви й забулися про мене? Ну, так я сам прийшов. Заждіть, зараз влаштуюся на новому місці, — сказав хтось співуче.

І через хвильку з підпіччя полинула тиха, заколисуюча пісенька.

— Мамо, тату, та це ж Цвіркун із нашої старої хати! — зрадів Клиш-Клиш.

— Я ж питав: чи нічого не забулися? — добродушно пробурчав Ведмідь.

А Цвіркун усе цвіркотів — і м'якшала Клиш-Клишеві подушка, і прохолодніше ставало Ведмедеві, і спокійніше — Ведмедисі. Солодкий сон охопив усю родину.

Не любить зайчик Гасанець сиднем у хатині сидіти. Навіть як негода, не втримаєш удома. Усе б йому гасати по лісах, ярах та вибалках, до всього додивлятися та дослухатися.

— От і догасався, лишенько ти моє! — картає його Зайчиха. — Тепер у вусі стріляє. Авжеж, попобігати на дощі та на вітрі!..

Гасанець мовчить, тільки сопе. А що ж перечити, коли правду кажуть.

— Тобі трохи полегшало, Гасанчику, то й побудь собі сам. А я піду на роздобутки, бо вже ні моркви, ні капусти нема в коморі, — сказала Зайчиха. — Тільки ж гляди, з хати не виходь, навіть вікна не відчиняй.

Гасанець послухався. Лежав у ліжку і рахував, скільки морквин намальовано на стіні. А потім устав, походив по хаті, обдивився своє вухо в люстерко. Тут сонце вдарило у вікна, і він почав пускати люстерком сонячні зайчики.

А потім… потім Гасанець прочинив двері й тихенько вишмигнув на ґанок.

Як гарно було надворі! Сонячно, весело. Усе зеленіє, цвіте, пахне, птахи на деревах виспівують, коники у траві на скрипочках грають. Гасанця так повабило туди, до знайомих дерев, квітів, трав, що він весь наструнився і ледь не стрибнув з ґанку, щоб помчати, помчати… Та в останню мить згадав мамин наказ, присів на східчині, підпер голову лапою. Сидить.

Зашелестіли кущі — і на стежині з'явився опецькуватий ведмедик. Клиш-Клиш його звати. То такий, що може пройти мимо й голови не підвести, усе в землю дивиться. А це таки помітив Гасанця.

— Ти чого сидиш сам-один? Чого зажурився? — питає.

— Чого, чого? Довго розказувати, та мало слухати. Хіба ж весело буде, як і погратися ні з ким? А давай-но з тобою! — Гасанець йому.

— Еге, я вже й так загулявся. А сьогодні на пасіці в нас мед качають. Нічого смачнішого немає в світі, ніж свіжий мед!

І Клиш-Клиш перекульцем покотився з пагорба.

Враз через галявину наче стріла майнула — і перед самим ґанком приземлився козлик Копитько. Як завжди, голову тримає високо, грайливо поблискує очицями.

— Пограйся зі мною, козлику! — просить Гасанець.

— Нема коли, — каже Копитько. — На Зелений стадіон поспішаю. У нас там змагання з бігу на приз Великого Козла.

Був тут і нема Копитька.