Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб
Крім бабусі, в хатині ще є зозуля. Час від часу вона вигулькує з віконця, що в голубому годиннику, і тоді в хаті лунає: «Ку-ку! Ку-ку!»
— Бач, яка невгамовна! — каже бабуся. — Скільки літ кує!
— А скільки, бабусю? — одразу хапаються за мовлене слово онуки.
— Ех, багато, дівчата, багато, — зітхає вона. — Дід ваш першим трактористом у селі був. І годинника цього йому вручили в районі, як стахановцю. У полі дід ваш на тракторі робив і на війну на тракторі поїхав, — замість плуга причепили до нього гармату. Я з малими Петриком та Мишком лишилася. Ось зараз ви до їжі не дуже охочі, бо всього вдосталь, а тоді мерзла картопля нам за харч була. За годинника якось один чоловік пуд борошна давав. Хлоп'ята мої — аж шкіра на них світиться, — а тут: «Не, продавайте, мамо! Що тато нам скаже, як з війни повернеться?». Не кувала більше зозуля вашому дідусеві, дівчата. А мене будила щосвітанку — до роботи колгоспної й домашньої, Мишка та Петрика — до школи, а потім — у поле…
І взимку, і влітку бабуся Ярина спить на печі. Піч велика, наче пароплав. Люблять забиратися туди Галинка з Марійкою, бо куди тільки не плавають з бабусею-капітаном. За моря-океани, на дивовижні острови, де весь час літо, де співають жар-птиці, у країну орлів і в долину голубих троянд.
— Бабусю, а ще розкажіть казку про шестеро братів і сьому сестрицю Галю, — і цього вечора, як завжди, просить Марійка.
— Ні, краще про царівну Несміяну! — тулиться, піддобрюється Галинка.
— Таж у вас телевізор є, ще й кольоровий, чого тільки не розказує, дивись собі, слухай…
— А ми хочемо, щоб ви…
З годинника вигулькує зозуля і кує десять разів.
— Ну ось, чуєте? Спати вже пора, — відказує бабуся і обнімає Галинку, що ближче до неї.
— А мене? — подає голос Марійка.
— Ну що з вами вдієш! — Бабуся лягає посередині й, розпростерши руки, мов крила, обнімає обох дівчаток.
Коли онуки засинають, вона тихенько злазить з печі, дибуляє в темряві на цокіт годинника й зупиняє маятник.
— Щоб не сполохала серед ночі моїх сміхотушечок, — шепоче. — Та й тобі треба спочити, зозулько. А тільки засіріє, я тебе збуджу. І знову куватимеш…
КРИЛАТІ НОВОСЕЛИМама, як ішла до крамниці, наказала Степанкові гратися біля хати.
— Я тільки туди й назад, ти не бійся.
А чого йому боятися? Не маленький же! Та й удома не один лишився.
З будки он Дружок виглядає. Поклав патлату голову на лапи, жмуриться на сонце.
У хліві бичок Буцько мукає. Мама зачинила його, щоб мухи не кусали.
На старій акації шпаки сидять. Чистять пір'я, посвистують.
Степанко хазяйнує. Виніс Дружку окраєць хліба, ще й сіллю посипав, щоб смачніше було. Півонію обгородив тинком — ось і є захисток від курей. Посвистав разом із шпаками. Треба ще на леваду сходити, Буцькові якогось бур'янцю нарвати.
Тільки ступив на стежку, аж тут щось як шугоне над ним. Еге, це ж ластівки прилетіли! Двійко. Ширяють над городом, над хатою. А потім посідали на шворці, на якій мама білизну вішає, і радісно так щебечуть.
Степанко також зрадів: видно, ластівки хочуть оселитися на їхньому обійсті.
Пташки посиділи недовго, знялися й кудись полетіли.
«Не сподобалося їм у нас…» — засмутився Степанко.
Прийшла мама з крамниці. Принесла Степанкові маківників. Він їх ой як любить. А це й не покуштував навіть.
— Щось трапилося? — стривожилась мама.
— Ластівки не хочуть у нас поселятися. Політали та й зникли. А в Миколки живуть…
— Не бідкайся, вони повернуться, — заспокоїла мама.
І справді, ластівки повернулися. Прилетіли, а в дзьобиках — грудочки глею.
Мама саме відчинила хлів, випустила в обору Буцька. І ластівки шугнули попід одвірком.
«Це вони гніздо моститимуть!» — здогадався Степанко.
Ластівки приліпили глей до бантини й знову полетіли. Так вони літали багато разів — може, сто, а може, й тисячу.
Надвечір Степанко заглянув у хлів: на бантині чорніло гніздо. Правда, незавершене, але ластівки вже примостилися в ньому на ніч.
Трудилися пташки й наступного дня. А коли закінчили ліпити гніздо, злетіли високо в небо. Степанкові ледь видно було дві цяточки. Так вони святкували своє новосілля.
Весело тепер на обійсті. Дружок гавкає, Буцько вибрикує, шпаки свищуть. А ластівки повсідаються на шворці й ну щебетати. Мабуть, хочуть розповісти Степанкові, де бували, що бачили.
ЧОВЕН— Оце добре, що ти прийшов! Просмолимо човна, то, може коли й на Десну вискочимо, — каже Петрикові дідусь Тиміш.
Човен лежить у кінці городу, що тягнеться до деснянського прибережжя. Дідусь розповідав, що видовбав його колись з вербі. І не було ні в кого з кутківських рибалок легшого й гінкішого човна. Куди тільки не запливав на ньому дідусь! Стрічав на Десні світанкову зорю, спав у човні, прикрившися ватянкою. А скільки риби переловив, скільки перевозив усього: лози на кошики, трави, дров!
Дідусь Тиміш згрібає із човна торішнє листя, гладить човнові боки. Вистукує покрученими пальцями, наче лікар хворого.
— А міцний ще, нівроку! — примовляє. — Добряча верба попалася, ніщо її не бере. Ага, приходив якось один дачник. Прийшов і каже: «Продайте, діду, човна. Ви все рівно на ньому не плаваєте, лежить у городі». Бач який! Не плаваєте… Продати — штука нехитра. Та що за життя біля річки без човна?! Правда ж, Петрику?
— А правда! — підтримує старого хлопець. У їхньому селі човен майже в кожного. І Петрик також ціле
