Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб

В закіптюженому казанку закипає смола. Дідусь Тиміш умочає в густе вариво конопляного квача.

— Укипіла в самий раз. Добре, що живиці додав, — в'язкіша буде. Ану бери, Петрику, й ти квачика, тут гаятись не можна, щоб смола не застигла.

Дідусь квацює днище, а Петрик — борти. Гострий смоляний дух ледь паморочить голову, сорочка прилипає до тіла.

— А так його, а так! — приказує дідусь. — Щоб з води сухий, як гуска, виходив.

Густо висмолений човен вилискує проти сонця. Дідусь сідає перепочити на пагорбку, підмощує під скалічену на війні ногу стару, вишмуляну шапку.

— Оце ж так годжу їй, та й не догоджу, бува. Тоді везе мене фельдшер до лікарні, в Устимівку. А все через той осколок. Сорок років у нозі стримить. І в такому місці, що хірурги не наважуються виймати…

Петрик допомагає дідусеві підвестися. І він ще раз оглядає човна, каже радо:

— Скоро й на воду спускатимемо. Цієї весни, за всіма прикметами, велика вода буде.

Петрик з усієї сили натискував на корбу і пильнував за відром, що поволі пливло вгору. То й не помітив, як неподалік зупинилась машина.

Чиїсь дужі руки підхопили відро й поставили на цямрину. Біля криниці, білозубо усміхаючись, стояв високий веснянкуватий солдат.

— Почастуєш водичкою?

— Пийте, вода у нас смачна, холодна.

Солдат зсунув на потилицю вицвілу на сонці пілотку, припав до відра. Втамувавши спрагу, аж крякнув від задоволення:

— Тільки вдома таку воду пив! Нарзан!

Хлюпнув на засмагле, обвітрене обличчя, і бризки заіскрилися сріблом.

— А як же звати тебе, водоносе?

— Петриком…

— О, і я також Петро! Значить, тезки! А кому воду носиш?

— Мама на роботі, а мені помідори треба полити…

— От молодчина! За це ось тобі від мене!

Солдат витяг із нагрудної кишені й приколов до Петрикового кашкета велику червону зірку. Справжню, солдатську!

Петрик стояв зворушений. Солдат поплескав його по плечу, на кругловидому обличчі заусміхались веснянки.

— Ну, бувай, тезко! Мені далі дорога лягає.

За машиною тільки курява знялася.

Несе Петрик воду. Зупиниться, зніме кашкета, подивиться на зірку і знову несе. І зовсім не важке йому відро з водою.

Лавриків дідусь Гордій чи не найстаріший у Соколівці. Он які осокори велетенські, могутні від вулиці, по сто літ їм, здається, а то ж дідусь їх саджав. Нині він нездужає, ледве дибає по двору з костуром, проте до всякого діла береться. Тоді і тато, й мама сердяться.

— Ми й самі все поробимо, а ви хворі, немічні, грійтеся собі на сонечку, — каже тато.

— Авжеж, одпочивайте, бо ще люди подумають, що ми вас заставляємо, — додає мама.

Дідусь Гордій лише киває сивою головою, мовчки всідається на лавочці під осокором й сидить незворушно, ніби дрімає. Лаврик забирається на лавочку з ногами, прихиляється спиною до паркана й також сидить мовчки, аж поки дідусь не витягує з кишені ножика-кіску. Тоді Лаврик схоплюється і мчить до дровітні, приносить оберемочок соснової кори, трісок. Невдовзі з дідусевих зграбних рук випливають кораблі й кораблики, оснащені вітрилами, озброєні гарматами. Ціла флотилія вже назбиралася в Лаврика.

— Аби руки не гуляли, — бува, повторює дідусь. — Їх для того людині й дано, щоб усяку роботу ними робити.

Дідусь Гордій чого тільки не робив на своєму віку. І орачем був, і сіячем, і лісником. У громадянську війну на кораблі плавав червонофлотцем. А за Вітчизняної війни партизанив, кулеметом косив зайд-фашистів.

І знову сидять дідусь Гордій та Лаврик в осокоровому затінку. Цього разу дідусь батіжка Лаврику плете, вив'язує, справжнього, шкіряного. Буде з чим гусей пасти. Та гуси й самі пасуться. Лаврик їх так вишпетив, що в шкоду не заглядають. Скубтимуть собі траву, а він батіжком стрілятиме, як з пістолета, — лясь! лясь! Усім хлопцям на завидки.

Від Десни, що через вулицю, за городами, повіває духмяним леготом.

— А трави вже, либонь, дозріли, — мовить дідусь. — Сінокіс починається…

І знову плете мовчки.

Лаврик ніяк не діждеться батіжка.

— А де ж батько-мати? — запитує раптом дідусь, нібито сам не знає.

— Таж мама на фермі, а татко в бригаді, комбайни готує до жнив.

Дідусь зав'язує останній вузлик, припасовує батіжок до кленового пужална.

— На вже, ляскай! — простягає онукові, а сам підводиться і туп-туп до повітки.

Лаврик випробовує батіжка — ох і стріляє! Хочеться помчати негайно до хлопців, але ж…

Дідусь Гордій виніс з повітки косу, притулив до стіни. Зняв з паркана мішечок, згортає.

— І я з вами! — тут як тут Лаврик.

— А як же мені без тебе? — ясніє старий. — Молоток он візьмеш та мантачку.

Вони повертають у провулок, що веде до Десни, а назустріч їм — тато.

— О, куди це команда зібралася? — Помітивши на плечі у дідуся косу, нахмурюється: — Ну, батьку! Знову за своє! Хіба вам уже сила косити?

Дідусь передає косу Лаврикові, розпрямляє плечі.

— Хіба сила, кажеш? Так я ж не один зібрався. А цікаво, хто тебе косити вчив?

— Ви, тату…

— І тепер ти комбайнами косиш, тракторами… А нам із Лавриком, може, й косою треба пройтися, оцією литовочкою. Правда ж, онучку?

Лаврик киває головою.

— Ну йдіть уже, йдіть, косарі-косарики! — погоджується тато.

Дідусь Гордій і Лаврик спускаються косогором до Десни, стежина веде їх понад річкою, до Гутленської долини. Назустріч їм