Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб
За якусь мить сила-силенна золотавих вертольотиків закружляла над повіткою. Ледве здійняли вони Гарбузика, натужно ревучи, пронесли над городом і опустили поряд із схвильованими до розпачу Гарбузами.
Мама Гарбузиха так зраділа, що й не нападалася на неслухнянця, гладила його по голові. Тато Гарбуз тільки покахикував:
— А якби впав?
Гарбузик винувато принишк під теплими боками в тата й мами. «Звичайно, шкода, що наполохав усю гарбузячу родину, — думав він. — Але ж із повітки так далеко видно! І весь город як на долоні, і левада… А якби вилізти он на ту височенну тополю, що біля тину, то ще далі можна роздивитися…»
А що, й вилізе! І знову всі казатимуть, що Гарбузик — неслухняний. А може, він просто допитливий?
ЗАЯЧИЙ ХОЛОДОККолись, давно-давно, величезні ліси заячого холодку росли. І селилися в них зайці гамірливими селами й селищами. Тепер же заячий холодок лиш подекуди в лісі, під гіллястими кучерявими деревцями зайці люблять спочивати і вести довгі розмови про життя-буття.
Хтозна, звідкіля приблудився до Золотого бору капловухий Заєць. І такий же задавака та нахаба!
— Це мій холодок! — заявив, влігшися під одним деревцем.
— І це мій! — вигріб собі ложе під іншим.
— І це мій! — побіг під третє, зігнавши звідтіля зайчат.
— Хіба так можна?! — прибігли скаржитися вони Дідові-зайцю.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Дід. — Побачимо, що з того далі буде.
Пішли зайці на город по капусту. Капловухий Заєць вибрав найбільшого качана, силкується, ніяк не покотить.
— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Це наша капуста. Поплентався капловухий Заєць у свій холодок ні з чим. Лежить, насурмонившись, лапу на лапу закинув. Аж чує, зайці збираються на город по моркву. І він з ними. Учепився за найбільшу морквину, тягне.
— Облиш! — сказав йому заєць Дід. — Хіба це твоя морква! Це наша!
Розсердився капловухий Заєць. Лежить у холодку, не поворухнеться.
А зайці повсідалися на осонні, ласують морквою, капустою.
Капловухому мулько стало лежати і їсти хочеться.
— Ідіть уже в холодок! — гукає до зайців.
— А хіба то наш холодок? То ж твій, — відказують йому зайці.
Капловухий Заєць як підскочить та як загаласує на весь ліс:
— Це наш холодок! Наш!
А зайці як засміються! Отож-то.
СОНЕЧКО І СВІТЛЯЧОКЗолотаве Сонечко жило у Калиновій світлиці над Синь-озером. А літало воно всюди, куди тільки могло долетіти. І хто його стрічав — у полі, у лісі чи в лузі, — на хвильку зупинявся і казав захоплено:
— Дивіться, он Сонечко летить! Яке гарне!
Одного разу Сонечко майнуло — неблизький світ — аж у Стару діброву. І так наліталося, що не сіло, а прямо впало на широчезний дубовий пень, аби перепочити.
— Ой! — почувся тихий голос. — Ви на мене наступили.
Сонечко розгледілося і насилу побачило, що поруч з ним вовтузиться щось сіре й невиразне.
— Ти хто? — запитало Сонечко.
— Я — Світлячок. А ви?
— А я — Сонечко.
— Ах! То це ви світите всім — з раннього ранку до самого вечора — і птахам, і комахам, і деревам, і травам?
— Ні, — засміялося Сонечко. — Світить он воно, Сонце. А я на нього схоже. Бо я таке ж золотаве! Таке ж блискуче! І таке ж кругле! А ти на кого схожий?
— Я?.. Сам на себе, — аж зніяковів Світлячок. — Я сам свічу…
— Хм! — здивувалося Сонечко. — Як же це можна самому світити?..
І тут воно згадало, що вже вечір, що пора додому, і, змахнувши крильцятами, здійнялося з дубового пня.
По дорозі до Калинової світлиці був великий квітучий луг, на якому жили Коники-скрипалі. Зараз він увесь дзвенів, вигравав, переливався різнобарв'ям звуків — Коники давали вечірній концерт.
І Сонечко не втрималося, присіло на галузку. «Послухаю хвилинку і далі полечу», — подумало.
А коли отямилося, довкруж стояла густа темрява…
Сонечко летіло й летіло, а Калинової світлиці все не було. Врешті щось забовваніло попереду. Сонечко зраділо: ось зараз і домівка, де чекають на нього рідні. Але з усіх боків його обступили якісь чорні громаддя, якісь потвори. Вичікували у темній тиші.
«Пу-гу! Пу-гу!» — раптом розітнуло тишу.
У Сонечка й крильцята обмерли.
Та в цю мить унизу зблиснув вогник, погас, знову заблимав.
І Сонечко з останніх сил полетіло на той вогник.
— О, ви повернулися, щоб подивитися, як я свічу! — почуло воно вже знайомий тихий голос. — Та не бійтеся, це ж я — Світлячок!
Він був зовсім не такий, як удень. Він увесь світився, немов голубий ліхтарик, променів увсебіч м'яким сяйвом.
— Я заблудилося, — зізналось Сонечко. — Кругом така темрява. А вдома ж мене ждуть не діждуться…
— Так я проведу вас! — І Світлячок хутко зібрався в дорогу.
Як зраділи усі мешканці Калинової світлиці Сонечковому поверненню! Як вони дякували Світлячкові!
— Залишайся у нас ночувати! — запрошувало Сонечко.
— Ні, спасибі, — сказав Світлячок. — Мені треба повертатися до Старої діброви. Мені ще цілу ніч світити.
З темряви ще довго зблискувала голуба цяточка від Світлячкового ліхтарика…
ОБРУЧБув літній сонячний день. Звідусіль — із вулиці, від річки, з левади — долинали веселі дитячі голоси.
А на ґанку, похнюпившись, сидів хлопчик Андрійко. Хтозна, скільки б він так сидів, обхопивши коліна руками й похиливши голову, але тут почулося:
— Ти чому такий невеселий? Чому сам сидиш?
Андрійко підвів голову, роззирнувся довкола: на подвір'ї нікого не було. Це,