Король Матіуш Перший - Януш Корчак

Атож! Кожному фабрикантові вигідно отримати Матіуша.

Комісія оглянула фабрики, а яку вибрати, не знає — усі прекрасні. Зі складної ситуації вивів їх сам Матіуш.

— Дякую за клопіт. Але я говорив, що сам підшукаю собі місце. Я працюватиму в одного небагатого фабриканта. Він завжди більше піклувався про потреби своїх робітників, ніж про прибуток. Тому в нього не виявилося грошей на ремонт. Але фабрика його користується доброю славою серед робітників.

Фабрика, яку вибрав Матіуш, була невелика і знаходилася на околиці.

Виявилося, учитися в школі і працювати на фабриці неможливо: часу не вистачає. Але Матіуш про це не знав. Тому умовилися так: поки не опанує ремесло, він працюватиме цілий день нарівні з іншими, а потім постарається виконувати все швидше і йти раніше. Ніхто не заперечував. Чесність і принциповість Матіуша були відомі всім і кожному.

Матіуш винайняв кімнатку в мансарді із залізною грубкою. На плиті він розігрівав сніданок.

Клопоту в господарстві виявилося багато. То щітки немає,'то каструлі, то відра — і так без кінця. Кожну річ треба купити, а де грошей узяти?

Встає Матіуш ледь світало. Застилає ліжко, чистить черевики і штани, розтоплює грубку, кип’ятить чайник, підмітає підлогу. Потім снідає сам і годує горобців: висипає їм хлібні крихти на підвіконня. Із собою бере фляжку з кавою. А там зирк, і виходити час — скоро фабричний гудок!

Приємно щодня зустрічати по дорозі тих самих перехожих, спостерігати ті самі картини.

На сходах вітається він із Янеком, який квапиться вранці до школи. У дворі візник миє прольотку. Двірник підмітає тротуар перед будинком. З лавки навпроти вибігає пес і виляє хвостом, немов говорить Матіушу: «Привіт!»

Спочатку Матіушу не давали проходу роззяви: стоять, вирячуються, показують пальцями.

— Матіуш іде!

— Глянь-но, король Матіуш!

Але всі роззяви на світі на один зразок: ніщо довго не займає їхньої уваги. Їм весь час подавай щось новеньке, дивовижне, як кажуть, сенсаційне — неважливо, якщо це нісенітниця чи дріб’язок.

Незабаром Матіуш втратив для них інтерес, і вони перестали його помічати. Подумаєш, дивина! Тисячі таких самих хлопчаків ходять на фабрики, а ввечері замурзані повертаються додому.

Зате добрі, серйозні люди з кожним днем дедалі більше поважали Матіуша. Старі робітники першими віталися з ним. Дівчинка, яку він зустрічав уранці, привітно усміхалася йому й лагідним голосом говорила:

— Добридень!

Хто вона і як її звуть, Матіуш не знав. Але йому здавалося, ніби вони давним-давно знайомі.

Щодня зустрічав Матіуш одну стареньку з кошиком. Бабця дріботить маленькими кроками, зупиняється раз у раз, щоб дух звести, кашляє й лагідними очима поглядає на Матіуша, немов дякує за щось. На фабриці спробували підсунути Матіушу роботу трохи легшу, але він запротестував:

— Якщо ви вважаєте, що мені це не під силу, я пошукаю собі інше місце. А потурання мені не потрібні.

Але на фабриці дорожать Матіушем. І працівник він сумлінний, і честь для фабрики велика, та і справа краще йде на лад, коли поруч біля верстата стоїть хлопчик, який віддав перевагу важкій праці й зрікся королівської корони та розкоші.

Якось само собою вийшло, що мешканці будинку, де оселився Матіуш, робітники на фабриці, навіть мешканці вулиці — одним словом усі — прагнуть зробити Матіушу приємне.

Раніше ця глуха околична вуличка славилася скандалами, бійками, крадіжками, так що в поліції тут завжди вистачало справ. А тепер баламути й гуль- тяї принишкли. Хтось із дітей виставив на підвіконня горщик із квіткою, а наступного дня квіти з’явилися у всіх вікнах. Нехай Матіуш радіє, дивлячись на зелень. Навіть двірники стали чистіше мести бруківку. Словом, вулиця змінилася на краще. І поліцейські з незвички навіть занудьгували.

Одного дня Матіуш знайшов під дверима листа.

Любий королю Матіуше!

Звідтоді, як ти оселився на нашій вулиці, мого батька не впізнати — він перестав пити, не б’є маму, не лається. «Матіуш подав мені приклад, як жити», — каже він. Дякую тобі.

Зося.

Матіуш здогадався: напевно, це та сама дівчинка, яку він щодня зустрічає по дорозі на фабрику. Щось він не бачивши цілий тиждень. Мабуть, ходить іншою дорогою — соромиться.

XXX

дного дня до Матіуша прийшов Фелек. У брудному, худому, нещасному обідранцеві Матіуш насилу впізнав свого веселого, пустотливого товариша. У Матіуша стискалося серце. Коли біда скоїться з людиною тихою, сумною, зміна не така помітна.

— Фелеку, що з тобою?

Той мовчить, лише сльози котяться по брудних щоках.

— Фелеку, скажи, що сталося?

Фелек знизав у відповідь плечима. Не хоче говорити, отже, соромиться. Треба йому допомогти.

— Де ти живеш?

— Під мостом.

— Ти голодний?

Мовчання.

— Ти десь працюєш?

— Я нічого не вмію робити.

— Спочатку і я не вмів. Але хто хоче, той навчиться.

— А я не вмію хотіти.

— Захочеш — навчишся.

Фелек залишився в Матіуша, і вони зажили удвох.

Матіуш встає на світанку, а Фелек спить.

«Натомився, бідолаха, нехай відпочине», — думає Матіуш.

Минає день за днем, Фелек відпочиває, а Матіуш працює за двох. Довелося продати батьківський годинник. Коли Матіуш зрікся престолу, скарбник видав йому з королівської скарбниці діамантовий перстень батька, мамині сережки й ось цей годинник. Коли б не Фелек, він ні за що не розлучився б із цими речами, які нагадували йому про батьків. Але потрібно було купити Фелекові ліжко, одяг, і грошей на їжу тепер витрачалося удвічі більше.

Фелек сидить удома й курить цигарки. Накупив якихось безглуздих книжок, але навіть читати йому ліньки.

Тому Матіуш дуже зрадів, коли Фелек виявив бажання піти на фабрику.

— А мене приймуть? — із сумнівом запитав він.

Матіуш заздалегідь переговорив із майстром, але Фелеку нічого про це не сказав. Ще подумає, що він для Матіуша тягар і йому хочеться його позбутися.

— Може, ще відпочинеш?

— Ні, досить!

Тепер уранці вони удвох крокують на фабрику. Дорогою розмовляють про всіляку всячину. З товаришем іти веселіше.

А про те, що було, Фелек так і не обмовився жодним словом. Якщо соромиться, значить, нічим похвалитися.

— Ось це приводний пас. Зазіваєшся — і прощавай рука! — застеріг його Матіуш. — Два роки тому одному хлопчині руку відірвало. А тут теж будь уважним, а то шестернями затягне.

— Гаразд, гаразд, — відповідав Фелек.

Минув місяць, і Фелека не впізнати. Він освоївся на новому місці, повеселішав: співає, насвистує, жартує. Іншою людиною став.

Друзі працюють поруч і весь тиждень проводять разом. Лише по неділях розлучаються: Матіуш залишається вдома, а Фелек кудись вирушає.

Коли він повертається, Матіуш напевне не знає: він залишає двері відчиненими,