Король Матіуш Перший - Януш Корчак
А робиться це так. Хліб гарненько розжовується, щоб не було грудочок, а потім ліпи, йде завгодно. Найчастіше ув’язнені ліпили квіти. А Матіуш натомість віддавав їм по неділях цигарки. І все потай, без єдиного слова, але Матіуш відчував: вони його полюбили.
«Бідолахи, — думав Матіуш, — живуть гірше за дикунів».
І б’ються якось дивно: зчепляться, розіб’ють один одному фізіономії до крові, але все це без злоби: немов від туги й неробства.
— Від долі ніде не дінешся, — почув одного дня Матіуш і, лежачи на нарах, довго думав, що таке доля.
Через тиждень Матіуша перевели в камеру з піччю. Її, правда, ніколи не топили, але все-таки, коли в кутку є піч, є надія, раптом затоплять? Деякі в’язні щодня крали по вуглинці, а коли набиралася жменька — інколи на цё йшло місяців зо два, — розтоплювали піч. Сірники видавали по неділях: сім сірників і десять цигарок.
У неділю дозволялося двадцять хвилин розмовляти. Найчастіше розмова крутилася довкола заповітного кухля кави.
— Кажуть, цього року по три шматочки цукру дадуть.
— Я це вже десять років чую. Може, нам і належить по три шматочки, та вони, дияволи, самі його лопають.
— Ти чого згадуєш нечистого в неділю?
— Забув.
— Отож-бо, чорт тебе забирай.
І все в такому дусі.
Тим часом начальник в’язниці виїхав на тиждень у справах до столиці. І хоча нібито нічого не змінилося, усі з полегшенням зітхнули.
— Начальник виїхав! Начальник виїхав! — радісно перешіптувалися в’язні.
Ну і що з того? Так само від зорі до зорі тягають, бідолахи, кошики з вугіллям, так само дзвенять ланцюгами, так само ляскає батіг і не можна словом перемовитися. І в канцелярію так само викликають для прочуханки. І все-таки, незважаючи ні на що, дихається легше. Матіуш теж підбадьорився.
А надвечір на нього ні з того ні з сього налетів наглядач:
— Бач, уявив, ніби він кращий за інших! Думаєш, якщо ти дитина, то тебе по голівці гладитимуть? Зарубай собі на носі: тут немає дітей, тут лише злочинці. Зняли з бісової личини кандали, то він і загордився про себе! Марш у канцелярію!
Знову Матіуш волав: «Ой, болить! Більше не буду! Болить! Болить!» Знову батіг із тріском шмагав лаву. Знову наглядач велів Матіушу прикинутися, ніби він знепритомнів, і, узявши його на руки, поніс, але не в камеру, а до себе додому.
— Скажи-но, хлопче, тільки не бреши, — це правда, що ти король?
— Правда.
— Мені байдуже, хто ти. Лише на мого покійного синочка ти дуже схожий. Одна була в мене радість у житті, і ту втратив. А потім ось до чого докотився. Тож от послухай, що я тобі скажу: тікай звідси, доки не пізно, — і за звичкою ляснув батогом. — Май на увазі, через рік тут усі захворюють на сухоти, а через два — простягають ноги. Рідко хто років п’ять проживе. І лише шестеро витримали десять років. Але це міцні мужики, як дуби, не те що ти, курча. Як батько рідний раджу: тікай. А вирвешся на свободу, згадай мене добрим словом.
Сказавши це, він вийняв зі скриньки одяг покійного сина і, поки Матіуш перевдягався, тричі поцілував його.
— Очі в тебе такі самі, як у мого синочка, і личко таке ж гарненьке, — і він розплакався.
Матіуш розгубився: не знає, що Зробити, що сказати. І несподівану радість огорнув щемний смуток: тільки-но трохи звик, як знову треба вирушати в дорогу, знову поневірятися самому білим світом.
— Пішов геть! — відштовхнувши його, закричав раптом наглядач — і лясь батогом по лавці.
Але втекти з камери значно легше, ніж із фортеці, оточеної високою стіною, ровом і потрійним ланцюгом вартових. Цілий тиждень ховав його наглядач у сарайчику за дошками біля покинутого плацу для навчань. І ще чотири дні просидів Матіуш у сторожовій вежі. Як на лихо, уночі світив повний місяць, і про втечу не могло бути мови.
Як усе влаштувалося, розповів йому потім наглядач.
А діло було так. Наглядач написав рапорт, ніби Матіуш помер під час екзекуції, тобто від побоїв.
— А навіщо було так бити щеня? — скорчив не- вдоволену гримасу тюремний фельдшер. — От втрутиться суд, тоді що?
— Хіба я знав, що він такий хирлявий.
— А чому зі мною не порадився? Ти, мабуть, санітарію й гігієну не проходив, от і не знаєш, як із дітьми поводитися. А мене тут для того й тримають, щоб було з ким консультуватися.
— Ніколи не доводилося мати справу з хлопчаком.
— Отож! У мене треба було запитати, як дітей бити.
— Начальник бачив на спині рубці й нічого не сказав.
— Начальник медичну академію не закінчував. Його справа за порядком стежити, а моя — про здоров’я в’язнів дбати, перед королем і вченими колегами відповідь тримати. Та чи знаєш ти, що я в самого професора Капусти вчився? У нього лисина — ого-го яка, тому що всі науки перевершив. Мої колеги тепер у честі, не те, що я. Ніхто на мене не зважає, не радяться навіть, як по-науковому дітей лупцювати. А голову сушити, щоб усе було шито-крито, маю я.
Тут фельдшер перекинув у горло склянку спирту, крякнув і застрочив:
Акт: такого-то числа, такого-то місяця обстежений труп ув’язненого на ім’я…
— Як його звали?
Наглядач назвав ім’я, під яким Матіуш значився у в’язниці.
Зріст: 1 м 30 см. Вік: років одинадцять. Слідів побоїв на тілі не виявлено. Вага вища середньої, що свідчить про хороше харчування, яке отримують ув’язнені. При розтині в легенях виявлено тютюновий дим, серце розширене, як у алкоголіка. Причина смерті: отруєння організму з дитячих років спиртним і тютюном.
Покійному тричі робили щеплення проти віспи, давали ліки з тюремної аптеки, але врятувати його не вдалося.
Випивши ще півсклянки спирту, фельдшер поставив свій підпис і приклав дві печатки: лікарняну й тюремну.
— На, тримай. Але дивись, іншим разом, якщо не порадишся зі мною, так і знай, напишу: помер від побоїв. І тоді викручуйся, як знаєш. Зрозумів?