Король Матіуш Перший - Януш Корчак
Від школи до дому дві версти. Матіуш крокує по дорозі, заклавши, за звичкою, руки за спину, і розмірковує про те, що сталося. Раптом його наздоганяє той самий хлопчик, якого вчителька вважала талановитим художником.
— Не сумуй. Вони скоро від тебе відчепляться. Мені спочатку теж проходу не давали.
— Чому?
— Не люблять тих, хто краще за них уміє щось робити.
— Чому?
— Напевно, від заздрості. Не всі такі, але є кілька заводил, яких усі слухаються. Хочеш, я тобі картинку намалюю? А що тобі намалювати? Ти тоді здорово про різні країни розповідав. Повтори ще раз, і я тобі намалюю Матіуша на безлюдному острові.
— Але ж Матіуш помер.
— Ну то й що? Якщо помер, значить, малювати не можна? Твої господарі дозволять, щоб я прийшов до тебе увечері?
— Запитаю. Думаю, дозволять. Вони гарні люди. Книжки мені купили, зошити. І чоботи обіцяли справити.
— От свиня, рваними чобітьми докоряє! Подумаєш, нову шапку вдягнув і ніс дере! Добре, що ти з ним зв’язуватися не став. У нього батько — багатій, дружбу із самим директором школи водить. Тому він і розперезався. Та нічого, ми йому покажемо! Зловимо подалі від школи й темну влаштуємо. Не забудь про картинку!
— Дякую.
Іде Матіуш далі. Повалив густий сніг. Сніжинки крутяться, танцюють у повітрі, і думки-бджілки швидше снують у голові.
«От дивно! Раніше управляв цілою державою, а тепер з одним класом впоратися не можу. Промови виголошував у парламенті, а тепер із хлопчиськами соромлюся говорити. Тепер мені зрозуміло, чому Стефан не хотів зв’язуватися з ними. Як почнуть приставати, дратувати, висміювати, не знаєш, куди подітися. Хоча що вони мені скажуть нового? Приблуда? Чоботи каші просять? Ну й нехай. Так завжди: один почне, а інші повторюють, як папуги».
Наступного дня Матіуш на першому ж уроці підняв руку.
— Я знаю, ви називаєте мене чужинцем, волоцюгою, приблудою. Так, у мене рвані чоботи. Якщо ви не хочете, я не ходитиму в школу. Чому ваша вчителька повинна страждати через мене? Улаштуймо голосування. Якщо більшість «проти», я піду зі школи. Але якщо лише один «проти», а решта «за», я залишуся. Не думайте, що я вас боюсь. Я готовий битися з кожним, але тільки не в школі. Призначимо місце й битимемося при свідках. От ви слухаєтеся вчителя, тому що боїтеся побоїв. А по-моєму, навпаки, треба слухатися того, хто не б’є. Поки діти не перестануть битися між собою, вони не мають права вимагати від дорослих, щоб ті їх не били. Поки хлопці не перестануть битися й кидати один в одного камінням, на землі не припиняться війни, а значить, будуть і сироти, тому що на війні вбивають батьків. Звичайно, без сварок не обійдешся, але треба зібратися всім і розсудити, хто правий, хто винний, а не пускати одразу в хід кулаки.
Поки Матіуш говорив, то в одному, то в іншому кінці класу чулися приглушені голоси:
— От дає!
— Лекцію читає.
— Новий учитель з’явився — приблуда!
— Зовсім з’їхав із глузду!
— Провалюй звідси!
Під кінець Матіуш сказав:
— Хто «проти», підніміть руку. Думаєте, я не чую, що ви бурмочете? Але я вважаю нижче за свою гідність звертати на це увагу. Я встав і відкрито, привселюдно висловлюю свої думки. А ви знаєте, що ви не маєте рації, от і бурчите собі під ніс. Так вчиняють лише боягузи. Отже, хто за те, щоб я не ходив до школи, підніміть руки!
Піднявся цілий ліс рук. Учителька хотіла втрутитися, але Матіуш швидко зібрав книги, зошити й залишив клас.
По дорозі його наздогнав однокласник і сказав, щоб він повернувся. Сталася помилка. Хлопці не зрозуміли. Він сам підняв руку, — подумав, так треба, щоб Марцинек залишився в школі.
— От побачиш, вони до тебе більше не чіплятимуться. Тепер ми знаємо, хто на тебе нацьковував хлопців. Ну, що тобі варто спробувати. Повернися, Марцинеку! Не будь таким гордим! Кажу тобі, хлопці помилилися. Повернися!
Матіуш неначе уважно слухає товариша, але слова не доходять до його свідомості. Шкода, звичайно, розлучатися з учителькою, зі школою. Але нічого не вдієш. Значить, не доля. Звідусіль його проганяють, усюди він зайвий. І справді, адже Матіуш помер, чого ж він поневіряється, як тінь, по світу? Чого чекає від людей? Як славно жилося йому на безлюдному острові! А хіба погано було б у Кампанелли розгулювати по апельсиновому гаю? Злочинці — і ті були до нього добрі. А тепер йому так гірко, так гірко, хоч плач.
Повернувся Матіуш додому, а в голові молотком стукає: «Зі школи прогнали! Зі школи прогнали!»
Дістав він із потайного місця щоденник і записав:
«Життя — важка штука, — говорив Валентій. Раніше я не розумів, що це означає. А тепер розумію».
Знову скандал, та ще який! Скрізь, де б Матіуш не з’являвся, починався гармидер. Що вийшло, коли він був королем, відомо. І так завжди: серед негрів, білих королів, дорослих, дітей він усе догори дном переверне, якусь новину придумає, старі порядки змінить, і люди прозрівають, немов доти були сліпі.
Тихе село стало схожим на розтривожений вулик. Хлопці розділилися на дві партії: на прибічників і противників Матіуша.
— Цей волоцюга заявив, що вчителя нема чого слухатися, якщо він б’ється. І ще погрожував побити всіх, у кого нові шапки й цілі чоботи. А вчителька сказала: треба, мовляв, умовити його, щоб він ходив до школи. Подумаєш, важна птиця! У нас он ручка пропала в класі. Мабуть, він украв, а тепер боїться, щоб його не викрили, і ображеного із себе корчить.
За хлопцями — дорослі: одні хвалять учителя, інші — учительку.
Господарі, у яких жив Матіуш, горою стоять за свого пастушка:
— Хлопчик тихий, слухняний, працьовитий, а розмірковувати почне, заслухаєшся — ні дати ні взяти, мудрець. Марцинек правий!
— Бач, добродійники знайшлися! Замість того, щоб язиком плескати, ви б краще чоботи йому нові справили! Як йому, обідранцеві, новій шапці не позаздрити!
Почалося з Матіуша, а потім пішла справжня сварка: стали сусіди один з одним рахунки зводити та старі образи пригадувати. Цей — відомий ледар, той — п’яниця, а той фальшиві свідчення на суді давав.
— Яблуко від яблуні недалеко падає. Який батько, такий і син!
Знайшлися навіть супротивники шкіл. Вони вважали, що без них було краще.
— Раніше читати не вміли, зате грішили менше.
— Від науки хлопці зовсім від рук відбилися, працювати їх не змусиш.
— Людей похилого віку не поважають і заможних, солідних