Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

Лоренцо повільно підійшов до вікна, дивлячись на місто, що розкинулося перед ним. Він здався розслабленим, але Роуз не обманути — в його позі відчувалася напруга.

— Час працює не на вас, детективи, — промовив він, усе ще спостерігаючи за вогнями нічного Денвера.

Картнер схрестив руки на грудях.

— Чому ж?

Лоренцо усміхнувся і повернувся до них.

— Бо ті, хто шукає правду, рідко її переживають.

Роуз зробила крок уперед.

— Ми не з тих, хто відступає.

Лоренцо нахилив голову.

— Тоді давайте поглянемо, наскільки ви витривалі.

Раптом у кімнату влетів один із його охоронців, задихаючись.

— Пане Лоренцо! Вони тут!

Лоренцо злегка насупився.

— Хто "вони"?

— Озброєні люди. Не наші.

Роуз і її напарники швидко обмінялися поглядами. Це був шанс.

Лоренцо глянув на них, а потім зітхнув.

— Ви щасливчики, детективи. Але ми ще зустрінемося.

Він вийняв пістолет і рушив до виходу, але перед тим, як піти, глянув на Роуз.

— Бережіть себе, леді. Ви ще не розумієте, у що влізли.

Роуз не відповіла, лише стисло кивнула.

За мить почалася стрілянина. Вони мусили вибиратися звідти, поки ще могли.

Картнер вихопив пістолет і різко штовхнув Роуз за стіл, прикриваючи її від куль. Джонсон відкрив вогонь у відповідь, намагаючись відволікти нападників.

— Нам треба вибиратися звідси! — крикнув Джонсон, перекочуючись за укриття.

Роуз висунулася на секунду, оцінюючи ситуацію. Озброєні люди, про яких говорив охоронець, атакували мафію Лоренцо, влаштувавши справжню війну.

— Задній вихід! — крикнула вона, показуючи рукою.

Картнер і Джонсон прикрили її, поки вона пробиралася вперед. Над головою просвистіли кулі, розбиваючи скло й залишаючи вм’ятини в стінах.

— Бігом! — гаркнув Картнер, штовхаючи двері.

Вони вирвалися в темний коридор, де все ще лунали відгомони пострілів. Лоренцо десь зник — очевидно, мав власний шлях відступу.

— Це хто ще такі? — запитала Роуз, важко дихаючи.

Джонсон поглянув на неї.

— Якщо не наші й не його, то це ще гірше.

Картнер стискав пістолет, озираючись.

— Потрібно знайти машину. І негайно.

Роуз кивнула.

— Побігли.

Вони вискочили на вулицю, але там на них вже чекали. Чорні джипи, темні постаті, люди в масках.

— Чорт! — прошипів Джонсон.

Один із незнайомців зробив крок уперед.

— Роуз Рейд. Ми чекали на вас.

Роуз стиснула кулаки, відчуваючи, як напруга наростає.

— Хто ви такі? — її голос був твердим, хоч у грудях калатало серце.

Чоловік у масці зробив ще один крок уперед.

— Ті, хто має для вас пропозицію. Але якщо ви відмовитесь… — він злегка нахилив голову, — нам доведеться вас змусити.

Картнер і Джонсон уже тримали пістолети напоготові, але навколо було надто багато озброєних людей. Один необережний рух — і все могло закінчитися прямо тут.

— Я не підписуюся на угоди з людьми, які зустрічають мене з пістолетами, — відрізала Роуз, намагаючись оцінити можливі шляхи втечі.

Чоловік коротко засміявся.

— Справедливо. Але ми не ті, кого вам варто боятися. Ви торкнулися чогось більшого, ніж могли собі уявити. Лоренцо лише частина гри.

— І яку ж гру ви ведете? — запитав Картнер, не опускаючи зброю.

— Ту, в якій вам доведеться обирати, на чиєму ви боці, — чоловік кивнув своїм людям, і вони відступили, залишивши прохід вільним. — Знайдете нас, коли будете готові.

Роуз зиркнула на Картнера та Джонсона. Вони неохоче опустили зброю.

— Що ж, — чоловік у масці повернувся до неї. — До нових зустрічей, міс Рейд.

Він зник у темряві разом зі своїми людьми, залишивши їх у непевності.

— Тепер що? — запитав Джонсон.

Роуз стиснула губи.

— Тепер ми знайдемо їх першими.

Коли вони сіли в машину, тиша в салоні була напруженою, кожен з них роздумував про те, що сталося. Роуз, дивлячись у вікно, згадувала всі моменти, коли здавалося, що вони наближаються до розв'язки, але все це було лише частиною більшої гри.

— Хлопці, мабуть, варто повернутися додому, — сказала Роуз, порушивши мовчання. — Потрібно трохи часу, щоб осмислити все це.

Джонсон мовчав, зосереджений на дорозі, а Картнер кивнув.

— Добре, — сказав він, знову пильно слідкуючи за ситуацією. — І ми обов'язково розберемося з тим, що сталося. Але нам потрібно бути обережними.

Як тільки вони доїхали до дому, Роуз вийшла з машини, зітхнувши. Вона відчувала, що кожен її крок пов'язаний з великою відповідальністю, і що у неї є більше, ніж одне завдання, яке потрібно виконати.

Картнер і Джонсон сиділи в холі, коли Роуз пройшла повз них і пішла в свою кімнату. Їхні погляди зустрілися, і вони затихли на хвилину, згадавши події балу.

— Ми не правильно сьогодні зробили, — почав Картнер, трохи розгублено, але все ж серйозно.

Джонсон, який сидів поруч, подивився на нього.

— Про що ти говориш? — запитав він, не зовсім розуміючи, до чого веде Картнер.

— Ти ж розумієш... — Картнер нахмурився. — Ми фліртували з тими дівчатами, а Роуз... вона це все бачить.

Джонсон усміхнувся, намагаючись зберегти спокій.

— Ти про це? — запитав він, не надаючи особливого значення ситуації. — В цьому я не бачу нічого поганого. Роуз — вона така дівчина, гарна, але я вже втомився чекати. Я проводжу час з іншими, і мені, якщо чесно, набридло бути в очікуванні.

Картнер не виглядав так, ніби погоджувався. Він відвів погляд, все ще обмірковуючи сказане.

— Ти серйозно? — його голос був більш суворим. — Але ж ми обидва знаємо, що все це... більш складно.

Джонсон не став заперечувати і навіть підійшов ближче до Картнера.

— Слухай, — він трохи підняв брови, — насправді є одна дівчина, і, знаєш, я думаю, що між нами може бути дещо цікаве.

Картнер обернувся до нього, намагаючись зрозуміти, чи дійсно Джонсон серйозно до цього ставиться, чи це просто ще одна його гра.

— Вона з нами? — запитав Картнер, припускаючи, що це може бути ще одна з тих випадкових знайомств.

— Ні, не з нами, — Джонсон тихо посміхнувся. — Це дещо інше, але ось тобі секрет: я маю намір продовжувати і бачити, до чого це приведе.

Картнер лише мовчав, задумавшись про все, що щойно почув. Він не був певен, чи правильно це з його боку, але все одно не став коментувати.