Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

Роуз зосередилася на приготуванні сніданку, намагаючись не думати про минулу ніч. Вона швидко збила яйця, нарізала овочі, і незабаром на сковорідці почав шипіти омлет. Запах свіжої їжі розлився кухнею, створюючи відчуття затишку.

Вона налила собі чашку чорної кави, сіла за стіл і на мить заплющила очі, вдихаючи гарячий аромат. У голові все ще лунав голос Картнера, його подих на її шкірі, тепло його рук... Вона різко відкрила очі й спробувала відкинути ці думки.

Через кілька хвилин вона почула, як хтось спускається сходами. Картнер і Джонсон з’явилися в дверях кухні, обидва виглядали сонними, але здивованими тим, що Роуз вже на ногах.

— Рано встала, — пробурмотів Джонсон, сідаючи за стіл.

— Не могла спати, — коротко відповіла вона, уникаючи погляду Картнера.

Він теж не сказав нічого зайвого, просто сів і взяв чашку кави, яку вона вже поставила на стіл. Між ними зависло мовчання, напружене й багатозначне.

Роуз відчувала, що її терпіння на межі. Вона хотіла відповіді. Вона хотіла зрозуміти, що це було минулої ночі — імпульс чи щось більше? Але запитати прямо вона не могла.

— У вас сьогодні якісь плани? — запитала вона, звертаючись радше до Джонсона, ніж до Картнера.

— Так, начальник хоче поговорити про вчорашній бал. Думаю, на нас чекає непроста розмова, — відповів Джонсон, ковтаючи каву.

Картнер мовчав, але Роуз відчула, що він теж спостерігає за нею. Їй здавалося, що вони продовжують розмову без слів, а це її бісило.

Вона зробила ковток кави, намагаючись не видати свого внутрішнього напруження. Якщо Картнер не хоче говорити — добре. Але вона не дозволить йому просто ігнорувати те, що сталося.

Вона кинула на нього швидкий, рішучий погляд.

— Отже, на нас чекає цікавий день, — промовила вона. — Ну що ж, подивимось, що буде далі.

Роуз, Картнер і Джонсон вирушили на зустріч із начальником, і як і очікувалося, Девід Ларкінс був не в захваті від їхніх пригод на балу.

— Ви розумієте, у що вплуталися? — його голос звучав холодно і різко. — Ви не просто танцювали з мафією, ви дали їм знати, що зацікавлені.

Роуз перехрестила руки на грудях і сперлася на стіл.

— Начальнику, ми отримали інформацію. Ми знаємо, що син Сальваторе щось задумав, і він явно хотів мене втягнути.

Ларкінс потер скроні.

— І що далі? Ви будете чекати, коли він зробить перший крок?

Картнер нарешті озвався:

— Ми можемо використати це. Він явно має інтерес до Роуз, а значить, може проговоритися про плани свого батька.

Роуз кинула на нього здивований погляд. Він підтримував цю ідею? Після того, що сталося між ними?

Джонсон усміхнувся.

— Геніально. Просто відправимо Роуз під прикриття, і все вирішиться само собою.

Роуз закотила очі.

— Дуже смішно. Але якщо бути серйозними, то це дійсно може спрацювати.

Ларкінс подивився на неї уважно.

— Ви впевнені, що зможете це зробити?

Роуз відчула, як Картнер напружився поряд, але не відповіла. Вона вже прийняла рішення.

— Так, я впораюся.

Ларкінс кивнув.

— Добре. Але якщо щось піде не так — ви негайно виходите з гри. Зрозуміло?

— Так, начальнику, — відповіла вона, а в душі вирувало занепокоєння.

Коли вони залишили кабінет, Роуз зрозуміла, що гра тільки починається. І вона буде непростою.

Картнер ішов поряд, його погляд був спрямований уперед, але Роуз відчувала, що він бореться з бажанням щось сказати. Джонсон же, навпаки, йшов розслаблено, ніби вся ця ситуація його забавляла.

— Отже, міс Рейд тепер шпигунка? — з ледь помітною іронією кинув Джонсон.

Роуз глянула на нього з підозрою.

— Я зроблю те, що потрібно для справи.

— Для справи чи для себе? — втрутився Картнер.

Роуз різко зупинилася, змусивши обох чоловіків зупинитися теж.

— Ти що, справді думаєш, що мені це подобається? Думаєш, я хочу підставити себе?

Картнер стиснув губи, дивлячись на неї.

— Я думаю, що тобі варто двічі подумати, перш ніж лізти у цю гру.

— Уже пізно, — відрізала вона.

Джонсон кашлянув.

— Гаразд, давайте не будемо влаштовувати драму прямо тут. Нам треба спланувати все.

Роуз зробила глибокий вдих і знову рушила вперед.

— Я зустрінуся з ним. Довідаюся, що йому потрібно.

— І якщо він захоче більше, ніж просто розмову? — голос Картнера був холодним, але в ньому чувся прихований гнів.

Роуз повернулася до нього і зустріла його погляд.

— Тоді я розберуся.

Він більше нічого не сказав, але напруження між ними можна було відчути навіть у повітрі.

Джонсон розсміявся.

— Отже, плани на вечір у нас визначені. Ну що ж, Роуз, удачі тобі в побаченні з сином мафіозі. Сподіваюся, він любить розумних жінок.

Роуз скривилася, але не відповіла.

Після розмови з Ларкінсом Роуз вирішила діяти негайно. Вона повернулася в архівний відділ управління і почала переглядати досьє на сім’ю Сальваторе. Відомо було небагато: мафіозний клан володів кількома ресторанами, готелями та клубами в Чикаго.

Її увагу привернув один із файлів. Клуб "Luna Rossa". Він належав родині Сальваторе і був відомий тим, що туди приходили тільки «свої».

— Є шанс, що він там, — пробурмотіла вона собі під ніс.

Вона швидко сфотографувала сторінку і вийшла з архіву. Тепер залишалося знайти спосіб потрапити всередину.




Увечері Роуз стояла біля входу в "Luna Rossa". Її серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. Вона глянула на своє відображення у темному склі дверей. Чорна сукня, маска — ідеальний образ для загадкової незнайомки.

Охоронець біля входу кинув на неї оцінюючий погляд.

— Запрошення?

Роуз всміхнулася і, спершись на стіну, прошепотіла:

— Скажіть Рікардо Сальваторе, що його гостя вже тут.

Чоловік скептично глянув на неї, але зрештою передав комусь повідомлення. Через кілька хвилин двері відчинилися, і перед нею з’явився він — син мафії.

Сальваторе нахилив голову набік і усміхнувся.

— Як цікаво. А я думав, що більше не побачу вас так швидко.

Роуз зробила крок вперед.

— Я люблю дивувати.

Він вишукано подав їй руку.

— Тоді ходімо, подивимося, чим ви ще можете мене здивувати.